76 років віддаляє нас від Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. З кожним роком відходять у вічність ветерани Другої світової війни. Сьогодні у Нетішинській ТГ залишилося лише четверо осіб з інвалідністю внаслідок війни, 8 осіб, яким надано статус учасника бойових дій, 58 учасників війни та 22 сім'ї загиблих та померлих осіб з інвалідністю внаслідок війни та учасників бойових дій. До Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні розповімо про чотирьох ветеранів, з якими маємо честь жити в одному місті. Криваві події війни вони пам’ятають, як вчорашній день. Пам’ятають і молять Бога про мир для прийдешніх поколінь…
Ганна Пилипівна Потапенко на війні була і за хірурга, і за травматолога
99-річна Ганна Пилипівна Потапенко, закінчивши 11-місячну фельдшерську школу на базі Донецького медінституту, зібралася у відпустку. Та почалася війна... І 23 червня вона отримала повістку. На другий день вже приймала поранених у госпіталі. Всю війну була операційною медсестрою у фронтовому госпіталі, який просувався за фронтом. І хоч вивчилася на фельдшера, на війні була і за хірурга, і за травматолога, і кров переливала... Пригадує, коли підходили до Москви, у госпіталь, розрахований на 600 чоловік, поступило 3000 поранених. А вона сама змушена була давати їм раду… Місяць очей не стулила.
Галина Пилипівна дійшла до Польщі. Демобілізувалася 20 жовтня 1945-го. Зустріла на війні і свою майбутню долю. Одразу після закінчення війни одружилася, ще один рік прожила з чоловіком у військовій частині. У 1946 році оселилися в Іловайську. Жінка все життя пропрацювала акушеркою в залізничній лікарні. Допомагала дітям з’являтися на світ, але сама так і не відчула справжнього материнського щастя. Далося взнаки чоловікове поранення на війні. Усиновили хлопчика, та виріс він не таким, як того хотіли прийомні батьки. І сьогодні про нього немає жодної звістки…З 3-х років Ганна Пилипівна виховувала племінника. Рано пішла із життя її сестра. А коли помер чоловік, племіник і забрав її в Нетішин.
Ганна Пилипівна сьогодні, як не боляче це говорити, самотньо доживає віку у найнятій квартирі. На життя ветеран не нарікає, дякувати Богу, має непогану пенсію, племінник і його сім’я дбають про неї: їжу купують, перуть, часто телефонують... За навколишнім світом жінка спостерігає лише з вікна…По хаті пересувається, спираючись на ходуни, але ще сама прибирає, варить їсти, доглядає за собою. І дуже просить Бога не злягти, аби не стати комусь тягарем. А ще молиться, щоб якнайшвидше настав мир.
Ганні Пилипівні Потапенко Указом Президента України від 24 липня 2020 року призначено довічну державну стипендію.
Учасниця підпільного руху Ніна Яківна Пилипчук у війну була зв’язковою
Родина Пилипчуків мешкала у лісництві Іллінецького району Вінницької області. Їхнє лісове поселення налічувало лише чотири хати, а до найближчого населеного пункту був добрий кілометр. Коли у червні 1941 року розпочалася війна, батька забрали на фронт. «Проводжали його з оркестром», - пригадує пані Ніна, яка на той час була всього лише першокласницею. Проте восени того ж року, чоловік, потрапивши в оточення, повернувся. Продовжив виконувати обов’язки лісника. Налагодив контакти з місцевим підпіллям. У їхній хатині посеред лісу збиралися партизани з усієї округи. Справа ризикована, адже всюди господарювали поліцаї. При найменшій підозрі родині загрожував розстріл.
«Ми з батьком із 1942 року співпрацювали із партизанським загоном ім. Леніна», - пригадує Ніна Яківна. Вона була зв’язковою, забезпечувала комунікацію партизан із міським підпіллям. «Влітку до спіднички пришивали конверта, а якщо потрібно було передати щось більше – то ховали у в’язанці дров. Або ж взимку – прилаштовували на санчата», - розповідає, як доправляла інформацію у Іллінець. Досі у неї перед очима стоїть одинока хатина біля кладовища у Іллінці, куди носила листи. Зворотні депеші передавала батькові, або ж, термінові, - залишала біля закинутого цегельного заводу, оддалік якого чергували партизанські вартові. «Ми тоді рано дорослішали», - хитає головою від споминів.
Інше завдання для дітей: замітати сліди, залишені нашими військовими біля лісникової хати. Збудить мати вдосвіта і просить сосновими гілками «позамітати» сліди, щоб поліцаї не зауважили прихід нічних гостей.
На Різдво 1944 року через територію, де мешкали, проходив фронт – з лісу у білих кожушках, у шапках, обшитих червоними стрічками, повиходили партизани. Тоді ж батько пішов на фронт, повернувся, коли закінчилася війна.
Ніна Яківна Пилипчук закінчила Вінницький педінститут, за фахом – вчитель фізики. Вона – відмінник народної освіти. Вийшла заміж за фронтовика Болеслава Запольського, який визволяв Житомирщину, Рівненщину. На жаль, чоловік вже помер. А вона все життя шукала розради у пісні. У Нетішині співала у хорі ветеранів війни та праці «Журавка».
Не лише війна обпалила Ніну Яківну Пилипчук, на її долі позначилася й Чорнобильська катастрофа. За рекомендацією лікарів із забрудненої зони жінка переїхала до дочки у Нетішин.
95-літня Олександра Феоктистівна Лисова, фронтова медсестра
«Всього мені вистачає. Лише хочу, щоб на землі мир був, благодать Божа, щоб люди хоч трошки нормально пожили, щоб не знали, що таке війна, що таке біда», - розпочинає розмову 95-літня Олександра Феоктистівна Лисова, фронтова медсестра.
Звістка про початок війни застала 15-літню Олександру у Харкові (жінка родом зі Слобожанщини). З батьком вони купували старшим сестрам Каті й Наді, випускницям Харківського медичного технікуму, речі, необхідні на першому місці роботи. Не знадобилися їм ті покупки. Пішли дівчата медсестрами у фронтовий госпіталь: Катю – призвали, а Надя – пішла вільнонайманою медсестрою. Їхній госпіталь, вслід за армією, відступив у глиб Росії. Разом з ними поїхала і молодша Шура – так тоді називали ще зовсім юну Олександру Феоктистівну. Два роки вона стажувалася при госпіталі, а тоді, у 1943-му, – теж почала працювати вільнонайманою медсестрою. Загалом медперсонал госпіталю налічував 750 чоловік.
Польовий госпіталь тінню супроводжував лінію фронту. Стояли під Сталінградом, на Курській дузі, звільняли Західну Україну, Польщу. Тендітна Шура з поля бою вивозила поранених. Чи запам’ятала когось конкретно? Та ні, перед її очима пройшли тисячі солдат. Лише їхні муки у свідомості...
Не раз і госпіталь бомбили. Заживо горіли поранені та медперсонал. Та Шуру і її сестер Бог милував.
Олександра Феоктистівна перемогу зустріла у Польщі. Медперсонал працював до останнього солдата, а тоді ще змушений був оформити та поздавати до архіву документи.
Вже у післявоєнний час Олександра вийшла заміж за фронтовика Івана Сергійовича. Душа в душу прожили 71 рік. Народили трьох дітей. Торік чоловіка не стало. «Любов, терпіння і вміння прощати», - секрет їхнього подружнього щастя.
… Нині дні Олександри Лисової минають у молитві перед імпровізованим іконостасом у світлиці. «Дякую Богові, що сама ще можу дати собі ради, їсти приготувати та коли-не- коли церкву відвідати», - за все вдячна жінка.
Галина Петрівна Фурсяк була зв’язковою
Про Другу світову війну знає не зі слів ветеран партизанського руху Галина Петрівна Фурсяк. І хоч коли почалася війна була ще дитиною, внесла і свою часточку у велику справу - звільнення рідної землі від ворога. Дванадцятирічна дівчина була зв’язковою у партизанському загоні ім. Суворова, що розташувався на Лисячій горі у 43-44 роках минулого століття. Мешкала тоді у с. Хоровиці Славутського району. Партизанам допомагала вся її сім’я: батько, два брати були підривниками, мати пекла хліб, старша сестра шила маскувальні халати… Де дорослі не могли пройти, аби вивідати важливу інформацію, залучали дітей. Серед них була і Галина Петрівна. Стежила за німецькими машинами, поїздами, поліцаями…
Як зараз пригадує страшну картину. Німці зігнали до школи всіх односельців і хотіли спалити їх. Потрапила туди і вона з матір’ю. Як змогла сховатися за кущем бузку і втекти! Покликала 2 загони партизанів, і вони звільнили людей. Досі перед очима, як розстрілювали її однолітків, цілі сім’ї…
Ветеран розповіла, що її побратимом був відомий Валя Котик. Разом з ним ходила на завдання. Коли визволяли Ізяслав, він отримав смертельне поранення і помер у неї на очах. Щороку або на День Перемоги, або у День партизанської слави відвідує його могилу.
Коли бомбили рідне село, Галина Петрівна отримала поранення, яке сьогодні дає про себе знати.Не з телевізора жінка знає про сучасні події на сході країни. І внук, і племінник були в зоні ООС. І молиться, щоб нарешті в Україну знову повернувся мир.
