Ольга Міркова з дитинства мріяла стати військовим хірургом. З хірургією не склалося, стала фельдшеркою. Працювала на «швидкій» допомозі, у приймальному відділенні, у реанімації Нетішинської СМСЧ. Проте з листопада минулого року пішла на передову. Нині – вона санітарний інструктор медичного пункту в зоні проведення ООС. Нагороджена орденом «Хрест бойового братерства»!
М. Хорєв вручає О. Мірковій відзнаку "Хрест бойового братерства".
На захист Батьківщини стають матері. Мати-одиначка Ольга Міркова, дочекавшись поки сину Владиславу виповнить 12 років, зважилася піти на фронт. ЇЇ рішення пришвидшила й сумна звістка з передової: вчасно не отримавши медичної допомоги, загинув друг. На війні катастрофічно не вистачає медиків.
Спочатку вирішила спробувати себе у ролі парамедика-добровольця волонтерської організації «ASAP RESCUE». Потрапила у селище Піски, на передньому краю оборони. Керівник організації відразу попередила, що там ніяких умов: будинки розвалені, туалет надворі, стріляють. Та нетішинка впоралася. Вже через кілька днів їй запропонували підписати контракт зі Збройними силами України. Підготовка документів зайняла два тижні. У військкоматі лише запитали: «Ти розумієш, куди їдеш?». Відмовляти ж не стали: на фронті не вистачає людей, особливо - медиків.
З кінця минулого року санінструктор Міркова служить у медпункті селища Піски. Надає першу медичну допомогу та рятує солдатські життя. В епіцентр бойових дій медики не виїжджають, забирають пораненого з пункту евакуації, куди його з поля бою доставляють побратими.
Проте й там небезпечно. Військових медиків навчають елементів самозахисту, володінню зброєю. Та Ольга свого автомата, умовно кажучи, повісила на гвіздок. Каже, її зброя проти смерті – медична валізка.
- Пам’ятаєте першого пораненого, якого врятували?- запитую.
- Звичайно. Спочатку не відчула ні страху, ні адреналіну. Руки робили свою справу. Це вже згодом, коли ми його вивезли на безпечну територію, затремтіли кінцівки й у голову полізли непотрібні думки: «Чи все зробила?», «Можливо, потрібно було більше?». Та все нормально, хлопець вижив.
- Були й ті, кого втратили?..
- Були… На жаль, боєць помер ще до нашого приїзду. Не встигли. Пункти евакуації розташовані на віддалі від позицій бійців. Три-чотири бійці не завжди можуть покинути оборону під час бою, щоб вчасно доставити пораненого до точки, звідки його зможуть забрати медики.
- Побутує думка, що після фронтового вишколу в рази зростає професійність медиків.
- Це відчувається вже з першого виїзду. Здається, ти багато чого не знаєш, не вмієш, забула, а виявляється – усе вмієш. Все одно ж бачила, як у лікарні це виконували хірурги, реаніматологи. Очі бояться, а руки роблять. Особливо, коли від твоїх рук залежить чиєсь життя.
- Багато жінок на передовій?
- Дуже! Молоді дівчатка по 18-20 років. Вони туди йдуть, щоб більше хлопців вижило, щоб більше чоловіків повернулося до сімей. Є дівчата медики, а є – й стрілки.
- Стандартних ситуацій на війні не буває: як поводитеся, коли під час надання невідкладної допомоги у бійця дзвонить телефон?
- Медики на це не відволікаються. Для цього є командир. Коли ж дзвонить телефон у вбитого – не відповідає ніхто. Зараз склалася страшна ситуація: коли про поранення чи смерть рідної людини родичі дізнаються з Інтернету. Всі навперебій стараються викласти цю інформацію. Неправильно це, як на мене.
- Часто дозволяєте собі сльози?
- Коли гинуть молоді хлопці. Коли розумієш, що діти залишаються без батьків. Але ці сльози ти нікому не показуєш. Там не можна плакати.
- Як на передовій відволікаєтеся від війни?
- Якщо є час – читаємо, слухаємо музику. До нас з концертами приїздили різні виконавці, гурти - «Тінь сонця», «Танок на майдані Конго», «Тартак», Сашко Положинський. Так вийшло, що ми не встигли на концерт гурту «Тінь сонця». «Гаряче» у нас було. Натомість артисти самі приїхали до нас у медпункт – дуже приємно було.
- Йде сьомий рік війни: чи не падає бойовий дух наших захисників?
- Наші хлопці – молодці. Вірять в перемогу. Якби не вірили – там би не стояли! Ворога на територію не пропустимо! Свої землі заберемо назад!
- Дай, Боже! Ми в це віримо!
