Батько та син Защики стали на захист України від російського окупанта. Обоє були добровольцями Української Добровольчої армії. Обоє - Герої без статусів, без офіційного визнання на рівні держави. Батько Віктор Защик помер під час виконання бойового завдання, коли розвантажував боєприпаси в Авдіївській промзоні. Не витримало серце. Тіло батька додому супроводжував син. Привіз, поховав і ще три роки воював на сході країни. Дружина і мати Катерина Степанівна свого часу обох просила більше не йти на війну. «Якщо ми не будемо стояти на Донбасі, вони прийдуть до нас», - відповів їй чоловік. «Мамо, а що я відповім своїм дітям, коли вони мене запитають, де я був, коли в країні йшла війна?»…
Війна відміряла їхньому шлюбу лише 20 років
Катерина Кащин та Віктор Защик - односельці. Обоє із села Межиріч Рівненської області. Важко сказати, коли між ними зародилася симпатія. Знала його зі школи, але… «Такі хлопці на молодших дівчат не дивляться», - усміхається Катерина Степанівна. Коли Віктор закінчував школу, Катя була лише у сьомому класі. Вже після армії прийшов на її на випускний. І, хоча тоді додому, аж до Острога, проводив іншу, доля вже малювала для них спільне майбутнє.
Після закінчення Волинського державного університету ім. Лесі Українки, Катя молодим спеціалістом, вчителькою біології прийшла у Нетішинську ЗОШ №3 (нині – Нетішинський навчально-виховний комплекс). Вітя працював водієм в АТП ВП ХАЕС. Доля в черговий раз підштовхнула їх один до одного. 16 вересня 1995 року пара побралася.
Через рік у родини Защиків знайшовся первісток – Олександр. У 2000 році дружина подарувала Віктору ще одного сина – Іллю. На той час Віктор Защик працював столяром у Нетішинському професійно-технічному ліцеї.
«У Віктора були золоті руки. У Шепетівському СПТУ №20 чоловік здобув професію фрезерувальника, в Острозькому ПТУ №28 – вивчився на автослюсаря. Від батька Василя Івановича перейняв будівельне ремесло, знався на електриці, сантехніці. Мав багато різних посвідчень», - пригадує дружина.
Застарий для Збройних сил України
Свого часу чоловік проходив строкову службу в Ізяславській військовій частині спеціального призначення Управління розвідки Прикарпатського військового округу. Тож у 2014 році на початку неоголошеної російсько-української війни, вирішив, що здобуті колись знання знадобляться під час ведення бойових дій. Та, коли прийшов у військкомат проситися на фронт, Защику сказали, що його знання вже не актуальні, а сам він, у свої 47 років, - застарий для Збройних сил України.
Застарий стати на захист Вітчизни? Ці слова тоді прозвучали своєрідним ляпасом. Віктор вступив до Нетішинського осередку правого сектору, періодично їздив на навчальну базу під Рівне. Дружині пояснював, що навчає там молодь військовому ремеслу.
А одного разу, коли нібито вчергове поїхав на базу, зателефонував дружині. «Ну, я вже там, ти знаєш, де», - громом серед ясного неба прозвучали для неї слова.
На фронті «Шульга» й «Сторчан» – батько й син Защики
Згідно з документами, Віктор Защик на псевдо «Шульга» перебував у зоні АТО з 15 січня 2015 року по 4 серпня 2016 року. Основне місце дислокації – це автотранспортна база у Дніпропетровській області. На передовій був у Пісках, Старогнатівці, Авдіївці.
«Він мене заспокоював, що служить у роті забезпечення 5-го окремого батальйону Української добровольчої армії. Більшість з них так і говорять дружинам», - каже Катерина Защик.
Два рази в рік Віктор приїжджав додому у відпустку. Ділився, що на передовій катастрофічно не вистачає людей. Агітував знайомих стати на захист Вітчизни. Охочих не виявилося… Та зголосився син Олександр. І 1 лютого 2016 року, повертаючись на фронт із чергової відпустки, Віктор Васильович забрав з собою й сина.
Через бронхіальну астму 19-літній Олександр Защик не підлягав призову в Збройні сили України.
А телефоном з Донбасу попросив у неньки дозволу взяти собі військове прізвисько «Сторчан» - псевдо його знаменитого прадіда по материнській лінії, курінного УПА Олександра Терентійовича Степчука, який у 1944 році загинув в нерівному бою з армією НКВС під Гурбами. Катерина Степанівна побачила тут певний символізм, адже прадід і правнук з різницею у 70 років боролися проти одного й того ж самого ворога – російського окупанта.
Тіло батька привіз син
…4 серпня Катерина Степанівна у рідному Межирічі готувалася зустрічати гостей до свята Марії Магдалини – іменин матері. Та замість свята у їхній дім прийшла біда. О сьомій ранку зателефонував старший син Олександр.
Чоловік і батько Віктор Защик помер о 6.30 ранку 2016 року в Авдіївській промзоні під час виконання бойового завдання. Віктор Васильович вночі ремонтував машину, щоб вчасно підвезти артилеристам боєприпаси. Його серце зупинилося, коли чоловік разом з побратимами її розвантажував. Помер через два дні після свого дня народження. Йому виповнилося лише 49 років.
«Згідно з документами, Вітя був у Авдіївській промзоні тиждень, із розмов з чоловіком знаю, що - місяць», - пригадує дружина. На той час там велися активні бойові дії.
У моргах Донбасу - черги... Син супроводжував тіло батька на експертизу аж у Дніпро, в інститут ім. Мечнікова. У лікарській довідці причиною смерті вказали атеросклеротичну хворобу серця.
«Я просила чоловіка приїхати у відпустку хоча б на власний день народження, на Іллі. Вірила, що у ці дні людина особливо вразлива. Просила поберегтися. Але він не слухав. Казав, що розуміє моє бажання, аби він залишив службу, але мусить бути там, інакше окупанти прийдуть до нас», - пригадує свій тодішній розпач Катерина Степанівна.
Після траурної церемонії у Нетішині, Віктора Васильовича поховали у рідному Межирічі.
Після смерті батька син повернувся на базу, бо пообіцяв хлопцям. «Мамо, мене тато багато чого навчив, але багато чого й не встиг. Мене навчать побратими», - коротко відповів матері на прохання залишитися вдома. Олександр ремонтував військову техніку. А матері довелось чекати ще майже три роки.
Медалі «За оборону Донбасу» є, а статусу учасника бойових дій немає
Віктор Васильович отримав медалі «За оборону Донбасу» та «Сильні духом”, нагрудний знак «За честь і мужність», іменною холодною зброєю. Та, як найбільшу цінність Віктор Васильович, зберігав дитячу поробку «Орден щирому українцю», яку з вдячністю йому на фронт передала безіменна українська дитина.
У пам'ять про героя на стіні Нетішинського професійного ліцею відкрили меморіальну дошку.
Його син Олександр має відзнаку «За участь у бойових операціях УДА» та нагороджений Грамотою начальника Генерального штабу, Головнокомандувача ЗСУ В. Муженка/
Оскільки Віктор Защик не був мобілізованим через військкомат, а пішов захищати Україну добровольцем, його сім’я не має статусу родини загиблого військовослужбовця.
Незалежність - цінність, за яку варто боротися
Військова дорога – шлях не одного покоління Защиків. Син Ілля, що закінчив школу вже після смерті батька, вирішив стати професійним військовим. Захищати Вітчизну, як прадід, рідний дядько, батько та брат. Тож, тривога у серці матері зникне ще не скоро.
Професія «захищати Батьківщину» сьогодні актуальна, як ніколи. Бо, як пояснює своїм учням вчителька географії Катерина Защик, сьогодні важко назвати доброзичливими відносини з нашими найближчими сусідами. І саме час кожному патріоту визнати незалежність цінністю, за яку варто боротися.
«Через оте «какая разніца» ми можемо втратити незалежність. Втратити те, ради чого жертвували здоров’ям та життям наші діди, а тепер вже – чоловіки й сини», - вважає вдова нетішинського Героя Віктора Защика.
