Їхні пацієнти – важкі або вкрай важкі. Тож лікарі мають бути напоготові – і фізично, і психологічно. А цьогоріч корективи у їхню роботу внесла ще й пандемія коронавірусу. І хоч професію анестезіолога-реаніматолога вважають чи не найбільш стресовою, завідувач відділення реанімації та інтенсивної терапії Нетішинської медсанчастини Вадим Горецький не бачить себе в іншій сфері медицини. Чому? Своїми думками він поділився з журналістами Нетішин. City.
Хтось може місяцями малювати, днями сидіти за комп’ютером. Точно не зміг би так
Професія анестезіолога-реаніматолога чи не найбільш стресова. Трапляються надто складні випадки, неабияке перевантаження – як фізичне, так і емоційне. Буває, що не хочеться ні з ким ні спілкуватися, ні бачити нікого. Ти вижатий, як губка. Проходить час, відновлюєшся.
Коли постало питання вибору фаху, було бажання допомагати людям. Романтика, позитивні емоції. Якщо в інтернатурі ще вагався, то зараз не бачу себе в іншій сфері медицини. Це залежить і від складу характеру. Зрештою, людина адаптується до умов, так закладено фізіологічно.
Закінчив Українську медично-стоматологічну академію. Потім була інтернатура за спеціальністю "анестезіологія". У Нетішин з дружиною приїхали у 2009 році. Вона – сімейна лікарка в Нетішинському центрі первинної медико-санітарної допомоги. У медицині - вже понад 10 років.
Хтось може малювати місяцями. Сидіти днями за комп’ютером. Точно цього не зміг би. Має бути імпульсний рух.
Робота не відпускає й удома – не вдається переступити поріг і забути. Якби дружина не була лікаркою, не знаю, чи зрозуміла би. Бо й уночі викликають. Їй також можуть дзвонити і о десятій, і об одинадцятій вечора, і у вихідні дні. Ніби й не зобов’язані відповідати, але не можу вимкнути телефон. Навіть якщо планую поїхати з міста на день-два. Така у нас робота, якщо ти взявся за неї, то маєш виконувати на належному рівні.
І вдень, і вночі на "бойовому" посту лікар, дві медсестри, а також санітарка
Відділення анестезіології та інтенсивної терапії Нетішинської спеціалізованої медсанчастини розраховане на 6 ліжок. Тут загальна палата, післяопераційна та ізолятор – одномісна палата. У ній здебільшого перебувають маленькі діти з батьками. Працюємо цілодобово, без вихідних, обідів, свят.
У реанімації - 23 медпрацівники. Щодня на "бойовому" посту лікар, дві медсестри – анестезистка та постова, а також санітарка. А у разі потреби у відділення протягом 20 хвилин прибуває й додаткова бригада, зазвичай приїжджаю особисто. День, ніч, свято – це не важливо.
Найважчі хворі – завжди наші
Такої назви, як реанімаційне відділення, вже не існує. Тепер це відділення анестезіології та інтенсивної терапії. Тобто на нас покладено дві основні групи завдань. Ми забезпечуємо анестезіологічну допомогу при всіх оперативних втручаннях в лікарні. Та надаємо інтенсивну терапія пацієнтам, які мають тяжку патологію.
Найважчі хворі – завжди наші. А це – важкі інсульти, інфаркти, політравми, отруєння, важкі опіки, нез’ясовані коми, психомоторні збудження.
На ходу доводиться вирішувати, як діяти. Не раз бувають ситуації, коли рішення треба ухвалювати за хвилину, бо життя людини на волосині. Розпланувати, хто і що має робити. І не тільки говорити, а ще й працювати, думати, що буде далі. Тож у нашому середовищі анестезіолога називають адреналіновим наркоманом.
Пацієнтів з розладами дихання розглядаємо як потенційно інфікованих. Дякувати Богу, підтверджених випадків COVID не було
Корективи у нашу роботу внесла пандемія коронавірусу. Усіх пацієнтів, які надходять у реанімаційне відділення з розладами дихання, розглядаємо як потенційно інфікованих. Приймаємо їх не одразу. Спершу усіх хворих розміщуємо в резервній палаті, яка також забезпечена киснем та необхідною апаратурою. Викликаємо до них іншу бригаду – лікаря-анестезіолога, при необхідності – медичну сестру або медичну сестру-анестезистку. Черговий медперсонал одягає захисний одяг. І тільки тоді ми приймаємо такого пацієнта. Такі хворі до нас потрапляли двічі.
Як тільки отримали засоби індивідуального захисту, постійно відпрацьовували хто, як і що має робити. Одягалися у ЗІЗ і тренувалися. Бо якщо цього не робити, то при поступленні хворого це займе багато часу, а наші пацієнти не можуть довго чекати.
Наразі реанімаційне відділення поділене на зони: "зелена" – вважається чистою, "жовта" – умовно чистою. А "червона" – брудна зона, з якої можна виходити тільки через, так званий, фільтр–приміщення. Там персонал знімає захисний одяг, приймає душ, одягає все чисте і виходить через інший вихід. Дякувати Богу, не було підтверджених випадків COVID.
Кожен випадок складний, кожен випадок індивідуальний
Надання допомоги коригується клінічною ситуацією. Якщо у нас, наприклад, масивна кровотеча, і пацієнта везуть одразу в операційну, то тут дивишся на льоту, що можна зробити. Якщо хворий без свідомості, розпитуєш родичів про супутні патології, що сталося.
В операційній працюєш по ситуації. Якщо час дозволяє, максимально вивчаєш всю інформацію про пацієнта. Добре, коли є амбулаторна картка з виписками. Адже часто родичі не можуть надати необхідної інформації щодо захворювання їхніх близьких.
Важко працювати з маленькими дітками, особливо до року. У них стається все швидко. Вони не можуть сказати, що у них не так. Не завжди доб’єшся того, що потрібно й від батьків, які зазвичай перебувають у стресовій ситуації.
У реанімації емоційно складна атмосфера. Підсилює її дуже часто нерозуміння з боку пацієнтів та їхніх родичів. Не раз казав:
Тож намагаємося працювати так, щоб рідні зрозуміли, яка ситуація з їхніми близькими, що плануємо робити, яким чином і чого чекати. Останнє, звісно, досить складно спрогнозувати.
Не раз траплялися випадки, коли люди кричать, хамлять. Але через певний час приходить розуміння ситуації, вибачаються. Це нормальна реакція психіки на стрес. Звичайно, це неприємно. Намагаємося спокійно на це реагувати. Це ж наша робота. З одного боку, я розумію людей, а з іншого – ми також люди.
Надавати допомогу родичам – табу. Та якби була екстрена ситуація, виходу, звісно, не було б
Намагаюся не працювати з родичами. До речі, за кордоном це взагалі заборонено юридично. У таких випадках з’являється більше вагань при ухваленні рішення, і це може призвести до втрати часу, хай навіть кількох секунд. Звісно, якби була екстрена ситуація, яка б вимагала мого втручання, виходу не було б.
У кого помирали рідні чи близькі люди, знають, які це переживання, емоції. А у нас це стається в десятки і сотні разів частіше
Кажуть, лікарі черстві, "товстошкірі"… По-іншому не може бути. Інакше лікарів не було б взагалі. Людина не може все через себе пропускати – вона згорить, не витримає. В людському організмі багато як адаптивних можливостей, так і запобіжників. Банально можна порівняти з електрострумом. Під час перепаду напруги автоматичні запобіжники вимикаються. Так і в життєвих ситуаціях є своєрідні перемикачі.
Той, у кого помирали рідні чи близькі люди, знає, які це переживання, емоції. А у нас це стається в десятки і сотні разів частіше.
Я, як господар, маю забезпечити сім’ю. Як лікар – прагну постійно підвищувати кваліфікацію
Коли людині погано, куди вона йде – на футбол чи у кафе? Мабуть, звертається за медичною допомогою. До нас ідуть з проблемами, з болем… Та, на жаль, держава не оцінює нашу роботу належно.
Щодня повертаючись додому з роботи, бачу оголошення: «На роботу потрібна швачка, заробітна плата від 10 до 15 тисяч гривень», «Потрібен зварювальник. Заробітна плата – 15 -18 тис. грн». Заробітна плата офіціанта – 10 тис. грн! Прикро, але лікарі такої зарплати не мають.
Вища категорія – відповідно на 200-300 гривень більша. Дякувати Богу, отримуємо 25% доплати як спеціалізований заклад, за нічні чергування, роботу зі шкідливими речовинами.
Ніхто не говорить про розкіш. Хочеться отримувати зарплату в розумних межах, щоб не думати, що дитині треба відкласти на школу, на комуналку. Не кажучи вже про те, щоб поїхати на якийсь семінар і чогось навчитися нового. А їх сьогодні безкоштовних практично немає. Один вартує мінімум 500 гривень. Плюс дорога та проживання. А за кордоном – суми в євро і доларах.
Не вважаю гроші самоціллю, ніколи до цього не прагнув. Проте переконаний, їх повинно вистачати не лише для існування, а й для досягнення певних цілей. А вони у кожного свої. Я, як господар, маю забезпечити сім’ю. Як лікар – прагну постійно підвищувати свою кваліфікацію.
Лікар повинен думати про те, як вчасно і швидко надати кваліфіковану допомогу, а не про те, чи є медикаменти
Звісно, хочеться, щоб у відділенні було все необхідне, щоб надавати допомогу. Порівняно з іншими лікарнями, ми непогано забезпечені препаратами. Поступово оновлюється медичне обладнання. Можна сказати, що на перший час на 99% випадків ми забезпечені медикаментами. Але, на жаль, це не означає, що пацієнт під час перебування у відділенні стовідсотково буде мати необхідні препарати.
Сподіваюся, щось має змінитися в кращий бік. Лікар не повинен думати, чи є медикаменти, а про те, як вчасно і швидко надати кваліфіковану допомогу.
Стрес знімаю кікбоксингом та риболовлею
Зняти напругу після виснажливої роботи допомагає спорт. Займаюся кікбоксингом. Якось вирішив релакснути і стрибнув з парашутом. Коли дозволяє час, відправляюся на риболовлю. Люблю просто пройтися тихими безлюдними місцями.
Вже третій рік працюю лікарем-волонтером у дитячому спортивному таборі «Форпост», і це додає позитиву у життя.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у спецпроєкті, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
