У кожного покоління нетішинців свої спогади про літо. Хтось з раннього дитинства мусив допомагати батькам. Хтось заплітав коси лялькам з качанів, з уявних палок-автоматів стріляв по ворогах, листками з вишні розраховувався у «магазині» і був щасливим. Хтось не уявляє свого літа без інтернету...
Чотири покоління нетішинців розповідають, як проводили літо у 60-х, 70-х, 90-х роках минулого століття та як відпочивають нині.
Марія Косовська, перукар
-Я родом з Летичева. Там у 60-х роках минулого століття й пройшло моє дитинство. Так як зараз сидять діти в гаджетах, такого не було.
Ми збиралися і грали в м’яча, в резинки, скакали на скакалках... Ходили в ліс по суниці. Могли їх і не назбирати, але повеселитися і наїстися – це точно. Купатися ходили на кар’єр, на річку Південний Буг, яка біля нас протікала. Чорні, темні ввечері додому поверталися.
Пощастило в дитинстві й на морі в Одесі побувати. Там жив мій старший брат, тож часом забирав мене туди.
Гралися у різні у професії. "Важили" вишні, бо ж всі дуже хотіли бути продавцями. А ще я мріяла стати перукарем. Бувало, подруга розпустить своє гарне волосся, і роблю їй всілякі зачіски. Це мені так подобалося! Так і стала перукарем. Опановували в дитистві й професію швеї. У шафі маминої тканини, яку вона собі на плаття чи халат купувала, тихенько трохи відріжу, нитку в голку заволочу і гайда вручну з дівчатами шити собі спідничку чи кофтинку якусь. І таке було.
Проте влітку ми не тільки відпочивали, а й працювали. Батьки тримали господарство, то ж ми змушені були їм допомагати. Пам’ятаю один випадок. Мама на роботі, а я маю квочку з курчатами глядіти. А так хочеться піти з друзями кудись! Ніби й черешні вдома росли, але треба було тоді йти по них з дівчатами в лісопосадку. Коли повернулася додому, квочка на загорожі повісилася, курчата порозбігалися, хто куди. Мама тим часом повернулася з роботи і добре на мене насварилася. Тиждень з дому нікуди не пускала.
Після 8 класу - працювала і заробляла гроші. Пригадую, школа закінчується – і ми на роботу в радгосп. Смородину збирали, полуниці. Одного літа я заробила аж 60 карбованців. Це були немалі гроші на той час. Купила собі туфлі модні і халат. Така щаслива була! Або ж щепи яблунь та інших фруктових дерев у саду радгоспному рахували за сортами. Один поперед одного працювали, щоб більшу норму зробити, а відповідно й більше грошей заробити. Хоч і втомлювалися, але задоволені й веселі поверталися додому.
Дитиство – то була прекрасна пора. Є що згадати!
Любов Оцабрика, директор Нетішинського територіального центру
- Мої дитячі роки пройшли у селі Піддубці Славутського району у 70-х роках минулого століття. Ми і працювали, і відпочивали. Перш ніж кудись іти з друзями, обов’язково треба було мамі допомогти по господарству, в городі, Тоді у дітей були свої обов’язки. Допомагати батькам – це було святе. Не хочу, не буду – такого не було. Зробив швиденько все, що мама попросила, тоді можеш піти й погратися чи погуляти з друзями. Повністю у нашому розпорядку були неділя або церковні свята. Тоді мама вже нічого не заставляла робити.
Табір, відпочинок на морі – про це й думки не було. У нас в селі була річка, там і відпочивали. Поки менші були, батько нас водив, дивився за нами. Старшими самі ходили. Так що море у нас майже було.
Зазвичай, збиралися на лузі, біля школи: грали в м’яча, у хованки, у класи…. Ми постійно були заняті, не так як сучасні діти - днями в комп’ютерах та телефонах сидять. Влітку ми весь день були на вулиці. Нудьгувати було ніколи.
Тоді й не у всіх були телевізори. Тож збиралися разом у того, в кого він був і дивилися якесь кіно чи мультфільм. Дуже часто збиралися у мене вдома. Мій батько був завклубом. У неділю влаштовували танці у нашому дворі. В хід ішов братовий програвач, ставили платівки і танцювали.
Пасли гусей, корів у лузі. Пригадую, як тоді цукерки варили, бо вдома мама не дозволяла того робити. Розпалювали маленьке вогнище, ставили сковорідку і палили цукор. Заливали його в чашку, виламували з чогось паличку і вставляли. Це захолодало і виходили цукерки на паличці. Або ж просто на папір виливали. Бувало, що його не можна було й віддерти, то не раз їли й з ним. Цукерки продавалися в магазині, правда, асортимент не такий, як нині. Але для нас це було дорого. Мама не завжди мала змогу їх купити: нас п’ятеро в сім’ї росло.
Часто-густо з хлопцями ловили раків. Звісно, ловили хлопці, бо дівчата їх боялися. Ми тільки в торбу їх збирали. Потім варили на вогні і гуртом їли.
Бувало, старший брат привозив племінниць на літо до бабусі, то я мала ще й за ними дивитися.
Любила ходити у бібліотеку, брала казки читати. Вірила у всілякі дива.
Дитинство – це прекрасна пора, це безтурботне життя, коли за тебе відповідальність несуть батьки, а ти просто живеш і насолоджуєшся життям. То були золоті роки, просто ми, здебільшого, того не помічали. Шкода, що час так швидко летить.
Михайло Брожик, депутат міської ради, директор КП НМР «Торговий центр»
- Моє дитинство пройшло в 90-х роках вже минулого століття. Меншу частину літніх канікул, наїздами по кілька тижнів, проводив у двох своїх бабусь у селі Ленківці Шепетівського району. Приїжджали ще мої двоюрідні брати і ми веселою хлопчачою компанією купалися в ставку, заготовляли сіно, допомагали бабусям по господарству. У наші дитячі обов’язки також входило пасти череду. Для нас це заняття було цікавим та неважким. Здається, зараз, якби сказали, що потрібно на увесь день піти на луг, ходити за коровами, не зрадів би. А тоді це було весело.
У Нетішині більшу частину дитинства проживав по вулиці Варшавській, тому, відповідно, дозвілля проводив на пляжі, озері, стадіоні біля пляжу.
Не впевнений, що моє дитинство було цікавішим за дитинство сучасних нетішинців, можливо, воно було іншим, насиченішим. Здається, що це перша ознака старості, думати, що колись було краще. Я до цього не готовий.
Соломія Шпакович, кращий читач Нетішина 2020 року
- Мені 11 років, вже перейшла в 7 клас. Цього літа я вперше спробувала пекти. Мені дуже сподобалося. Найулюбленіший рецепт – бісквітний торт зі сметанним кремом. Найбільше моя випічка смакує татові.
Дуже люблю читати книги – класику і сучасну українську літературу. З останнього, що прочитала, - це «Дівчина онлайн» Зої Загг.
Разом з друзями, а наша компанія складається з 7 чоловік, щодня гуляємо біля двору. Іноді, коли гарна погода і тепла вода, разом з батьками ходимо купатися.
Можливо, коли дозволить ситуація з коронавірусом, поїдемо до бабусі на Львівщину і на відпочинок до моря.
З 1 вересня вже хотілося б піти до школи, поспілкуватися з однокласниками, які під час карантину пороз’їжджалися по селах. Навчатися онлайн було непросто, тому вже хочеться за парту.
