У цієї чарівної, харизматичної та вольової жінки збіглися у часі дві дати – життєвий та творчий ювілей. На Івана Купала Іванна Сиваківська, директор Нетішинської міської школи мистецтв, викладач-методист, музикант, педагог, заслужений працівник культури святкувала своє 70-річчя.
Чверть століття Іванна Миколаївна - незмінний керівник однієї з найкращих шкіл області. Сюди їдуть за досвідом роботи, на її базі проводять семінари, практикуми, майстер-класи, конкурси.
Але своїм найбільшим досягненням, найбільшою педагогічною гордістю Іванна Миколаївна вважає своїх вихованців, багато з яких продовжили навчання і здобуття музичної освіти у музичних коледжах, музично-педагогічних інститутах, музичних академіях та консерваторіях, обрали в майбутньому професію викладачів та музикантів і нині працюють у навчальних закладах та провідних музичних колективах України.
За цим всім стоїть копітка, титанічна праця І.Сиваківської не тільки як директора, а й як викладача по класу флейти. В музичних колах з впевненістю говорять, що існує «школа» Іванни Сиваківської, адже гра її вихованців захоплює оригінальністю, природністю звукоподачі, є натхненною і професійною!
З яким настроєм, думками та мріями зустріла прекрасний ювілей, пані Іванна поділилася з журналістами Нетішин. City.
Іванно Миколаївно, як сприйняли свій ювілей?
-Спокійно. Страшно було, коли виповнилося 50. Думала, що це глибока старість. Та це зовсім не так. Зараз у мене наче почалося інше життя.
А за плечима просто відлік чудових років, багато шани від дітей, їхніх батьків, від колег, з якими йшла плічо-пліч. На жаль, багато вже й немає з нами, але вони спостерігають за усім з небес.
Ви знаєте, душа не старіє. Мабуть, завдячуючи дітям. Досягають таких років вибрані Богом люди.
-Якщо повернутися назад, чи хотіли б щось змінити у своєму житті?
- Кажуть, двері в минуле зачинені, але якщо їх трішки привідчинити і заглянути, то можу з впевненістю сказати: «Ні, я, мабуть робила все так, як треба». Можливо, була б вимогливішою до своїх дітей. Жалкую, що мало часу присвячувала дітям. Донька мені зараз каже: «Ти чужих дітей більше любиш, ніж нас». «Вони не чужі, вони - мої учні» , - завжди відповідаю. І так по сьогоднішній день. Зрештою, діти - це наша робота, наше життя. Я себе не мислю без роботи.
- Може, поділитеся рецептом виховання дітей з молодими батьками.
- Діти дуже швидко виростають. А в них - наш сенс життя. Тож знаходьте можливість і більше часу приділяйте дітям, щоб потім не жалкувати. Знайдіть час. Ми ж переступаємо поріг, і починаємо прати, прибирати, варити. Відсуньте це на потім. Де б ви не були, які б вершини не підкорювали, якщо не вкладете у своїх дітей, то у вас немає надалі надії на щось світле.
Просто любіть своїх дітей і приймайте такими, якими вони є. Не може кожна дитина все знати. Єдине – заставляйте читати, щоб розвивалося мислення. Вивчайте з дітьми мови, це ніколи не завадить.
І любіть себе, свою сім’ю. Нас може зрадити будь-хто, тільки не рідні.
Музика у Вашому житті – це що?
- Музика - все. Я не сприймаю музику, яка не приносить задоволення, не сприймаю тимчасовості. Шкода мені дітей, які не мають тієї основи, яка приводить до будь-якої музики – до сучасної, класичної. Якщо немає класичної основи – це пустота. Біда наша в тому, що кожен, хто, не встигнувши відкрити рот, уже вважає себе артистом. Скільки співаків у нас було! Де вони? Та не може бути такого. Немає легкого шляху. Я дивуюся батькам, які роблять страшенну послугу своїм дітям, позбавляючи їх праці. Вони хочуть легкості, відразу – сцени. Я завжди бажаю мудрих батьків. Коли буде тріо: дитина – вчитель – сім’я, тоді буде толк. Але найважливіше – вірити в дитину.
Іванно Миколаївно, а звідки у вас потяг до музики?
-У мене дуже гарно співали мама й тато. Я дуже люблю спів, особливо в компанії і коли це не крик, а гармонія лягає на вухо. Багатства не було у батьків. Але було розуміння того, що діти мають вчитися.
Ще у садочку уже покійна музичний керівник сказала для мами, що нас з сестрою треба віддати в музичну школу. Моя перша вчителька, яка викладала в мене домбру, буквально через два місяці навчання посадила нас в оркестр. Потім вона, коли сама їхала на сесію, мамі запропонувала забрати мене до Львова. Сказала, що хоче, аби я навчалася у спеціалізованій школі. Я була тоді в 5 класі. Чому я завдячую вчителям і сама нині пацькаюся з дітьми? Бо мені все життя щастило на вчителів.
Чому домбру змінили на флейту?
-Я у Львові поступила на домбриста. Та згодом скасували навчання на народних інструментах. Тим, хто добре вчився, пропонували інші інструменти. Я тоді була у 7 класі. Підійшов вчитель і тільки глянув на мої губи, поставив флейту – і пішов звук. Він спитав, чи хочу грати на флейті. Звісно, кажу, що хочу, бо ж хотіла залишитися в школі. І мені запропонували флейту.
До консерваторії першого року не вступила – не пройшла за конкурсом. «Зелене світло» дали хлопцям після армії. Я два місяці майже не дихала, такий нервовий стрес був. Як зараз пам’ятаю, мій вчитель обдзвонив весь Радянський Союз і в Саратові знайшов для мене місце. Я сказала, що ніколи йому не зраджу і в Саратов не поїхала. З другого разу стала студенткою Львівської консерваторії. Тоді ж було місце у Києві. Та я не зрадила, відмовившись від Києва. Мені таланить на людей, і я завжди намагаюся розуміти усіх тих, хто мене оточує. Завжди з теплотою згадую свого педагога Юрія Смирнова – доцента Львівської консерваторії ім. М.Лисенка, колишнього соліста Львівського філармонійного оркестру. У своїх здобутках багато в чому завдячую саме йому.
Яка вона, Іванна Сиваківська, як викладач, керівник? Зрештою, які вимоги ставите перед собою у роботі?
- Я ніколи не планую собі дня. Зранку прокидаюся з молитвою, і насамперед, дякую Богові за те, що є такий прекрасний день і є кому подякувати. І йду на роботу. А далі усе йде , напевне, так, як має йти. Починається завжди з уроків. Починаю день з дітей.
Що вимагаю від дітей? Я просто працюю. Але дуже щаслива, коли наприкінці уроку бачу результати , бачу як в дитини світяться очі. Я не скупа на оцінки. Намагаюся поганих оцінок не ставити у журнал , бо у дітей, як і в дорослих: сьогодні є настрій – і дитина може працювати, а завтра його немає. Тоді ми можемо просто розмовляти, причому на різні теми.
Як керівник - вимоглива. Якщо я не права, можу попросити пробачення. Адже рецепту єдиного правильного керівництва немає. Я завжди кажу: «Я вдячна, ви мене вчите». І хоч маю чималі досягнення в роботі, та коли йду на уроки до викладачів, кажу: «Я йду до вас вчитися».
Завжди намагаюся ставити себе на місце вчителя, стараюся розуміти його і не тільки як вчителя, а, швидше, як людину. Адже в кожного за плечима своє життя, сім’я, а там буває всього. Проте не терплю неправди. Я
Як далася вам онлайн-наука? Що думаєте про дистанційне навчання?
- Коли безвихідь - може виручити. Проте не можна вчителя, музиканта, лікаря навчити дистанційно. Музика не має поняття дистанція – це спілкування очі в очі. Поставив ручку дитини. Похвалив її, погладив по плечі, сказав: «Як ти гарно виглядаєш» або ж «Яка в тебе зачіска гарна».
Іванно Миколаївно, Ви завжди така енергійна, життєрадісна. Звідки черпаєте енергію, натхнення?
-В дітях, родині, молитвах. Я, наприклад, завжди звертаюся до Бога, щоб моїм близьким, рідним, друзям, було добре. Щодня, коли йдеш до школи, відкривається друге дихання.
Мої роки – моє багатство, йдеться у пісні. Чим пишаєтеся Ви?
- Складно одразу сказати. Дуже вдячна Богові за сім’ю, дітей, внуків. Їх у мене шестеро. Дай Боже їм мудрості, здоров’я, доброти і милосердя.
І звісно, пишаюся учнями. Не можна передати словами свою радість і внутрішнє задоволення, коли бачиш їхні результати. Ми живемо роботою.
Іванно Миколаївно, кожен вкладає щось своє у поняття щастя. То яка вона, щаслива жінка?
- Моє щастя, перш за все, в здоров’ї, в моїх роках, в здобутках, в чудовій родині. У всьому завдячую своїм батькам. Вони хотіли, щоб їхні діти були кращими, і віддавали все нам з сестрою.
Дякую Богові за кожен прожитий день. За те, що можу ходити, спілкуватися, дякувати, бачити ближніх і усвідомлювати, що ми потрібні один одному. Бо ж людина сама по собі ніхто.
Про що мріє ювілярка?
- Про що ми можемо мріяти?! Щоб всі були здорові. Щоб все ладилося у дітей, внуків.
Я безмежно люблю Україну, тож хочеться, щоб нарешті настав мир. І процвітання нашій країні. Хочеться, щоб мудрі люди на всіх рівнях керували нашою державою, щоб обличчям повернулися до освіти, в тому числі й до музичної. Музичні школи потребують оновлення і підтримки. Бо ж ніхто не відміняв три найважливіші професії: священник, лікар і вчитель.
- Народилася Іванна Миколаївна у Бережанах Тернопільської області, проте, більша частина її життєвого і трудового шляху пов’язана з Хмельниччиною. Після закінчення Львівської консерваторії ім.М.Лисенка, де навчалася з 1969 по 1974 рік, працювала солісткою оркестру Івано-Франківського обласного музично-драматичного театру, викладачем Хмельницького музичного училища. Разом зі своїм чоловіком Анатолієм Ярославовичем Сиваківським відкривала у 1976 році Меджибізьку дитячу музичну школу, яку згодом очолювала біля двох років. З 1983 року Іванна Миколаївна працює у мистецькій школі «Нетішинська школа мистецтв» (практично з перших днів її заснування), а з 1995 року – вона незмінний її директор.
