Він пройшов Майдан і Донецький аеропорт. Став до лав захисників з перших днів повномасштабної війни. Звільняв Херсонщину, брав участь у боях під Бахмутом. Отримав важке поранення, але після реабілітації знову повернувся до війська. Артем Франковський був не лише справжнім воїном, а й відданим енергетиком. Продовживши сімейну династію атомників, 28 років пропрацював на ХАЕС.
Він жив за принципом: «Якщо не я, то хто?». Завжди перший, завжди там, де найважче...
29 березня захисник повернувся до рідного дому на щиті. Цей день мав би стати святом для Артема та його родини – йому виповнилося б 46 років. Натомість мужнього воїна Нетішинська громада проводжала в останній путь…
Артем Франковський народився 29 березня 1979 року в Нетішині. Він став першою дитиною, народженою у родині працівників Хмельницької АЕС. Навчався у Нетішинській школі №2. Фах зварювальника здобув у місцевому професійному ліцеї.
З 17 років пов'язав своє життя з Хмельницькою АЕС. Тут чоловік пропрацював 28 років, продовжуючи сімейну династію атомників. Спочатку був зварювальником у цеху централізованого ремонту, а після строкової служби в армії став дефектоскопістом відділу контролю металів. Під час роботи здобув вищу освіту, закінчивши Львівську політехніку.
Артем Франковський був учасником Революції гідності. Після Майдану приєднався до Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор». У 2014 році воював у зоні бойових дій, захищаючи «Дорогу життя», яка з’єднувала селище Піски з Донецьким аеропортом. Брав участь у боях під Водяним та Авдіївкою до 2016 року.
Через стан здоров’я змушений був залишити фронт. Відтак почав займатися волонтерською діяльністю, допомагав організовувати обміни полоненими, блокував постачання товарів до окупованого Криму.
Коли почалася повномасштабна війна, Артем Франковський одразу хотів піти на фронт. Звернувся до військкомату, але через вузькопрофільну спеціальність атомника йому відмовили. Його бойовий досвід знадобився в Нетішині - він очолив Солов’євську шосту сотню добровольчого формування територіальної громади.
Через пів року після того, як йому відмовили у мобілізації, Артем знову підтвердив своє бажання захищати Батьківщину – написав заяву на ім’я генерального директора ХАЕС з проханням зняти бронь. Наприкінці серпня 2022 року атомника мобілізували до лав ЗСУ.
Після навчання молодшого сержанта Артема Франковського призначили командиром відділення 46-ї бригади ДШВ.
Захисник брав участь у боях зі звільнення Херсонщини, Донеччини. У грудні 2022 року неподалік Бахмута отримав важке поранення. Тривалий час проходив лікування.
«Не придатний до служби у високомобільних десантних військах, але придатний до служби в ЗСУ», - таким був висновок військово-лікарської комісії. Це стало наслідком важкого поранення та декількох отриманих контузій.
Артем Франковський продовжив службу в ЗСУ інструктором в одній із військових частин на Рівненщині.
З травня 2024 року - він знову в зоні бойових дій. Спочатку його досвід потрібен був прикордонникам на Сумщині, а згодом - на Курщині.
24 березня 2025 року молодший сержант-стрілець, командир стрілецького відділення Артем Франковський позивний Франик загинув поблизу населеного пункту Тьоткіно Глушковського району Курської області (рф) під час виконання бойового завдання.
29 березня, у день його народження, Артема Франковського провели в останню земну дорогу. Багатолюдним було прощання на центральній площі міста. Віддати шану Герою та підтримати рідних прийшло духівництво, представники влади, близькі, друзі, колеги, знайомі, бойові побратими, небайдужі містяни.
Панахиду за загиблим воїном відслужили священники храмів Православної церкви України та римо-католицької церкви на чолі з архімандритом Владиславом (Федотовим), настоятелем Собору Святого Архістратига Божого Михаїла та Архангела Гавриїла.
Відспівали воїна у Соборі архістратига Божого Михаїла та архангела Гавриїла ПЦУ.
Артему Франковському назавжди 45... У нашій пам’яті він залишиться вірним сином українського народу і відважним бійцем, який взяв до рук зброю, щоб захистити рідних, свою оселю і державу від ворога, щоб зберегти країну для нащадків.
Він жив за принципом: «Якщо не я, то хто?» Його серце билося в ритмі боротьби за Україну, його сила духу надихала, його самопожертва – неоціненна.
За бойові заслуги нагороджений медаллю Міністерства оборони «За жертву крові в боях за волю України», відзнакою Православної церкви України – медаллю «За жертовність і любов до України», відзнакою Міністерства оборони України "За поранення".
У Героя залишилися мама Тамара, тато Йосип, дружина Світлана, син Іван, донька Єва, брат Віктор, батьки дружини Віктор та Клавдія.
Ця жахлива втрата молодої людини, справжнього патріота, люблячого сина, турботливого чоловіка та батька, надійного побратима глибоким болем обізвалася у серцях усіх, хто знав і не був знайомий з Артемом. В скорботі ми вкотре усвідомлюємо страшні реалії війни, яка забирає цвіт нації.
Вічна слава і шана Герою!
Немає у світі сили, яка б могла затамувати невгамовний біль рідних. Щирі вам співчуття...
