Усиновлення – це особлива дорога батьківства, благородна і складна, переповнена емоціями, очікуваннями, тривогами. Це життєвий подвиг.
Прийняти дитину в сім’ю – відповідальний крок, на який зважуються милосердні люди високої моралі, щирого серця та відкритої душі. Вони заслуговують на повагу та пошану, адже вселяють в дитячі серця віру, надію та любов, роблять дитинство світлим і радісним.
Журналістам «Нетішин.City» випала нагода познайомитися і поспілкувалися з сім’єю, де аж восьмеро прийомних дітей оточені батьківським теплом. Про всі труднощі та радощі великої родини привітно поділилися Марина та Володимир Хацько.
Розіграна сценка виявилася пророчою
Багатодітна родина – переселенці з міста Селидово Донецької області.
Марині - 60 років, свого часу жінці довелося випробувати на собі чимало професій: працювала і нянею, і вихователем, і вчителькою молодших класів, і продавцем. Володимиру – 55. Він шахтар. Познайомили їх спільні знайомі. Разом вони майже 20 років.
Подружжя Хацьків – віруюючі. Поєднавши свої долі, вони одразу хотіли мати спільних власних дітей. Але час минав, а проблема не вирішувалась. Ініціатором усиновлення дітей була дружина Марина, а чоловік без вагань її підтримав. Вони звернулися до місцевої соціальної служби. Хотіли всиновити і дівчинку, і хлопчика.
До речі, старший син пані Марини від першого шлюбу одразу схвально поставився до такої ідеї, підтримав. Зараз йому вже 43 роки, а онукам - 20 та 15 років.
Марина Хацько згадує:
Ця мініпостановка виявилась для їхньої родини пророчою. Адже згодом Хацьки стануть багатодітною сім’єю з вісьмома дітьми.
На питання, як зважилися на таку кількість дітей, пан Володимир відповідає: «Це наше покликання. Бог так поклав нам на серце. Ми хотіли не просто взяти дітей, а привити їм правильні цінності, оповити сімейним теплом. Ми не обирали дітей, не дивились, хвора чи здорова дитина, просто брали тих, кого нам пропонували, хто потребував сім’ї. Всі діти одразу називали нас татом і мамою».
Двоє дітей усиновили, шестеро – взяли під опіку
Першу дитину родина всиновила у 2009 році: це був Єгор з дитячого притулку Авдіївки, йому тоді було майже 5. «Він вийшов, я на нього подивилась, заплакала, і ми зрозуміли, що це наш син», - розповідає Марина Хацько. Хлопець досить швидко адаптувався у родині, спершу відстоював свою територію у внука Марини, ховав цукерки, поки не з’явилось розуміння, що це все вже ніде не дінеться, і про нього піклуються.
«Друге дитя – дівчинка Юля з’явилась у нас, як диво, десь через рік. Її привела бабуся, донька якої загинула. Осиротіло троє дітей. Двох вже взяли у родини, залишилась лише 7-річна дівчинка. Цій жінці (бабусі) сказали, що у Селидово є добра сім’я, от вона і привела Юлю до нас», - згадує Володимир Хацько. Єгор одразу прийняв дівчинку, адже вже давно чекав на сестричку. Вони почали гратися, дружити, оскільки й різниця у віці була невеликою – 2 роки. «Одразу склалось таке враження, ніби Юля у нас була завжди. Єгор дуже її полюбив, і коли у сестрички мав бути день народження, він нагадував нам, що їй потрібно купити ролики», - ділиться прийомна мама. Юлі зараз вже 21 рік, вона навчалась у музичній школі, закінчила педагогічний інститут, працює. А свого часу родина Хацьків забрала її зі спецшколи… Єгор наразі опановує професію механіка у фаховому коледжі.
Єгора і Юлю Хацьки всиновили, інші діти, які не менш дивним чином з’явились у родині, перебувають під опікою.
«Для дітей у нас було дві кімнати. Тож через два роки ми вирішили взяти ще дві дитини, щоб у кожній було по дві дівчинки і два хлопчики. Ми почали знову збирати документи для соцслужби. Тим часом Любов Олексіївна, спеціаліст, яка нами займалася, запросила нас і повідомила: «Ось у нас є три дівчинки, три сестрички Даша (2 роки), Аліна (4 роки) та Наталя (11 років). Вони - сироти…» - продовжує розповідь мама Марина.
Родина довго не думала і зважилась взяти під опіку усіх трьох: «Ми помолились і зрозуміли, що це буде правильним рішенням. У Даші, до речі, є захворювання, вона дещо відстає у розвитку від інших дітей, навчається за індивідуальним планом», - додає пан Володимир.
Але і такий склад сім’ї протривав недовго. Через три місяці до них приєднався дев’ятирічний Вовчик, який став сиротою. Хлопчик навчався у спецшколі, мав певні дефекти мовлення, але завдяки турботі та постійним заняттям з 9-го класу зміг навчатися за загальною шкільною програмою. Зараз навчається у коледжі.
Минуло 5 років, і у 2018 році до дружної когорти Хацьків приєдналася 11-річна Ліана. «За неї нам також розповіла Любов Олексіївна. Це була однокласниця Аліни, вони й зараз не можуть бути одна без одної. Всюди разом», - згадує пані Марина. І майже одразу взяли ще 12-річного Влада, у якого загинула мама. Родина добре знала хлопчика, адже він ходив з ними у церкву.
«Вони не чужі, вони – наші»
Кожна дитина має свій характер, свої особливості. Єгор – активний та відкритий. Юля дуже відповідальна, з усіх була найбільш слухняною дитиною. Даша – щира, залюбки допомагає з домашніми справами, але не дуже любить вчитися. Аліна – балакуча, комунікабельна, за всім прослідкує. Ліана – надзвичайно креативна, організатор та двигун. Вовчик - компанійський, жартівник. Влад любить спорт, але має норовливий характер. Наталія вже вийшла заміж і має дитину. Так розповідає про своїх нащадків подружжя.
У родині є свої правила, у кожного свої обов’язки, діти прибирають у своїх кімнатах, миють посуд, готують і хлопці, і дівчата по черзі.
Влітку долучалися до волонтерства - у Кривині допомагали плести сітки на фронт.
«Ми планували створити будинок сімейного типу, готували документи, але почалася війна… Наші віряни підготували поїздку сюди, щоб вивезти дітей в безпечне місце. Взяли мінімум речей і 2 кішки. Спершу ми приїхали у Славуту, але там нашій великій родині місця не вистачило. Нас гостинно прийняли у гуртожитку Нетішинського професійного ліцею. Забезпечили необхідними речами. На кухні та у санвузлі адміністрація закладу зробила ремонт. За фінансового сприяння благодійного фонду ми змогли придбати нові меблі. Наша родина дуже вдячна всім за підтримку: Віталію Безкровному, пастору церкви «Спасіння» м. Селидово, міській владі та мешканцям Нетішина й Кривина, керівництву й працівникам Нетішинського професійного ліцею, церкві «Добра новина» та її пастору Едуарду Калабському», - акцентує Володимир Хацько.
Домашній затишок їм вдалося створити і в 3-х кімнатах гуртожитку: тут чисто, охайно, а, головне, по-сімейному…
Попри це, родина мріє про перемогу, аби повернутися до рідного дому, та «бусика», щоб зручно було пересуватися всім великим сімейством.
