День медичного працівника відзначають на державному рівні відповідно до указу Президента України відтепер 27 липня. Це професійне свято людей у білих халатах, тих, хто присвятив своє життя служінню людському здоров'ю та рятує від найрізноманітніших хвороб. Та справжній медик – той, хто усвідомлює своє покликання, ще в досить ранньому віці бажає стати професіоналом найвищого ґатунку та докладає для того максимум зусиль. Для цього фаху важливий інтелект, любов до людей і щире бажання надавати допомогу. Саме такою і є наша сьогоднішня співрозмовниця Оксана Петрівна Максимюк - завідувачка жіночої консультації, акушер-гінеколог Спеціалізованої медико-санітарної частини Нетішина, що практикує з 1995 року. Нетішинська жіноча консультація та її висококваліфіковані фахівці користуються заслуженим авторитетом не тільки у жителів нашої громади, а й сусідніх. Журналісти «Нетішин.Сіty» зустрілися з пані Оксаною та дізналися більше про її життя лікаря, професійне становлення та особливості роботи.
«Колеги кажуть, що мене «синдром відмінниці»
Оксана Максимюк родом зі Славути. Тут пройшли її дитячі роки, юність. Школу закінчила із золотою медаллю.
У родині Оксани Петрівни медиків не було. Мама була товарознавцем, батько – начальником техвідділу на заводі залізобетонних конструкцій. Брат став успішним підприємцем. Що ж спонукало її обрати професію медика? «У 7-му класі я лікувала гострий гастрит. Мені настільки припала до душі лікар-педіатр, яка мною опікувалась, що я вирішила також стати медиком. Батьки бачили мене в інших сферах: мама хотіла, щоб я навчалась у Рівному на вчителя початкових класів та музики, а тато - щоб я була програмістом, адже завжди займала призові місця на олімпіадах з математики. Вони, звісно, були засмучені, але прийняли мій вибір. «Це твоє життя, тобі робити вибір», - сказали тоді».
Здобувати вищу медичну освіту юна Оксана поїхала за тисячі кілометрів від дому, аж у твер, що у росії. «Зараз про це навіть ніяково говорити, де я навчалась… Але тоді, у пострадянський період, у медичний виш у рф можна було вступити власними знаннями. Успішно склавши іспити, вступила з першого разу на бюджет, і все навчання отримувала підвищену стипендію. У мене не було жодної четвірки!», - згадує лікарка. Навчатися було важко, але цікаво. Знання викладачі давали ґрунтовні. З другого курсу дівчина пішла працювати у лікарню санітаркою, потім медсестрою, це давало змогу їй винаймати квартиру та здобувати необхідний досвід у відділенні гінекології. Додому приїздила лише двічі на рік.
«Коли з’являється на світ здорова дитина – ти розумієш, що недарма живеш»
У 1997 році Оксана Максимюк повернулася в Україну та розпочала свою вже повноцінну професійну діяльність як акушер-гінеколог у нетішинській лікарні. Спершу була черговим лікарем, потім ординатором полового відділення, а у 2007-му стала завідувачкою жіночої консультації. Ще до 2020 року лікар приймала пологи: понад 2 тисячі дітей прийшли у цей світ завдяки її допомозі. Оксана Петрівна тривалий час поєднувала роботу керівника жіночої консультації, лікаря на амбулаторному прийомі й акушера в пологовому відділенні. «З 8-ї до 12-ї - у пологовому, з 12 до 16 години – у жіночій консультації. Плюс чергування у позаробочий час. Було доволі складно. Але акушерство – це моя душа. Я дуже люблю вагітних, тому й обрала цю спеціальність», - розповідає.
Оксана Петрівна вважає, що кожна людина приходить у цей світ зі своїм призначенням, просто не всі його відчувають. Каже, що жодного разу не розчарувалася у своєму виборі. «Пологи, народження дитини – це завжди непередбачуваний процес, навіть екстрим. У мене 28 років лікарського стажу, і досі трапляються ситуації, коли ти з чимось зіштовхуєшся вперше… Неабияк радію, коли приходить жінка з довгоочікуваною вагітністю, а ти до того дотичний, адже разом з нею пройшли довгий шлях лікування. Коли з’являється на світ здорова дитина – ти розумієш, що недарма живеш. Дуже засмучуюся, довго ношу в собі випадки, коли пацієнтці не вдалося завагітніти чи зберегти дитину, коли жінки не виконують призначення, і це призводить до страшних наслідків…», - ділиться пані Оксана.
Її пацієнтки - від місячної дитини до поважного віку, адже всім жінкам потрібний огляд, консультація та допомога гінеколога. Так, наймолодшій вагітній, яка звернулася на прийом та народила дитину, було 15 років. Найстаршій – 46. «Вік не має особливого значення, важливий стан здоров’я. Буває, що у старшої жінки він може бути кращий, ніж у молодшої, - зауважує Оксана Петрівна. - Досить часто доводиться бути й психологом. Я завжди намагаюся допомогти жінці зберегти вагітність, переконую, якщо є сумніви. Борюся за кожну вагітність до кінця. Ніколи не робила переривання, я проти цього».
Аналізуючи, що змінилось за роки роботи лікарем-гінекологом, Оксана Максимюк зауважує:
«Якщо пацієнт виходить від лікаря і йому не стало легше – то це не лікар»
З роками Оксана Петрівна не втратила інтересу до своєї роботи, а навпаки продовжує навчатись та вдосконалюватись як професіонал: «Це цікава діяльність, я люблю спілкуватись з людьми, лікувати, навчатись. Навчатись у нашій професії потрібно постійно, все життя. У медицині дуже швидко все змінюється. Життя вимагає постійного руху, потрібно орієнтуватись у сучасних підходах до лікування, у нових препаратах. Якщо раніше навчання було очним, зараз зазвичай онлайн-курси. Платимо за них, звісно, самі, але воно того варте. Наразі віддаю перевагу ендокринній гінекології, лікуванню непліддя та невиношуванню вагітності».
В Оксани Максимюк у житті та у роботі є свої принципи та погляди, яких вона неухильно дотримується: робити добре, або не робити ніяк; ставитися до людей так, як би ти хотіла, щоб ставилися до тебе; у будь-якій ситуації намагатися чесно допомогти. «Іноді буває, що ображає ставлення пацієнтів, які вважають ніби ти всім винний. Зараз люди повертаються з-за кордону і починають більше цінувати наших українських лікарів, розуміти ціну кваліфікованої допомоги», - зазначає жінка.
Відповідальність – та риса, яку за роки роботи у надважливій професії ще більше розвинула у собі пані Оксана: «Мені весь час доводиться приймати рішення і нести за них відповідальність. І у своєму житті, й у житті пацієнтів».
- акцентує гінекологиня.
Загалом все її життя так чи інакше пов’язане з роботою: з усіма друзями у Нетішині поєднала робота, з майбутнім чоловіком познайомила пацієнтка, похресники – діти, яким вона допомогла з’явитися на світ. «Лікар – це не професія, це стиль життя», - зауважує завідувачка жіночої консультації.
«Якщо є бажання, можна знайти час на все»
Оксана Петрівна з чоловіком мають двох доньок. Старша Юлія вже закінчила 3-й курс Київського політехнічного інституту. Молодша Вероніка планує також вступати до цього вишу. Кажуть, «це найкращий вуз країни». «Мої доньки не хотіли бути лікарями, я їм не перешкоджала, дала можливість самостійно обрати майбутню професію. Але мамою я завжди була вимогливою, контролювала їх навчання, у всьому допомагала, з кожною пройшла шкільну програму. Сучасні діти рідко самі проявляють бажання навчатися, їх потрібно спонукати до цього. Вважаю, що скільки у них вкладеш, стільки й матимеш віддачі. А батьки мають бути прикладом. Обидві донечки закінчили школу із золотими медалями, теж навчалися у музичній школі по класу фортепіано. Старша опанувала гру на гітарі, займалась велотуризмом, а молодша - танцями. Вероніка навіть написала у випускному листі для батьків: «Мамо, я тобі вдячна, що у моєму житті були танці та музична школа». Мене вразило, це класно і круто. Тому дітей іноді все-таки потрібно змушувати, водити на заняття, тоді буде результат, за який вони самі будуть вдячні. Діти – це моя найбільша гордість. У нас теплі дружні стосунки», - ділиться найпотаємнішим пані Оксана.
Попри зайнятість на роботі, сімейні справи, вона знаходить час й на хобі. Жінка любить вишивати хрестиком, бісером картини, одяг. «Захопилася цим понад 10 років тому. Для мене це психоемоційне розвантаження, - зазначає завідувачка жіночої консультації. - Собі та донькам вишила сукні. Якщо є бажання, можна знайти час на все».
А ще Оксана Петрівна дуже любить читати. «Поки діти були малі, на книги не вистачало часу. А з 2014 року, коли росія почала проти нас війну, я захопилася історичною літературою, - розповідає. - І, до речі, одразу перейшла на українську мову. До того навчалася лише російською, розмовляла та писала теж виключно російською. Тепер же мене навіть напружує, коли хтось звертається рашистською мовою, з’являється внутрішній спротив». Серед улюблених - твори Василя Шкляра, Марії Матіос, Володимира Лиса. «А ще деякі рослинки люблю вирощувати, але то несерйозно», - додає з усмішкою.
