Дивлячись на цю привітну згуртовану сім’ю, спершу і не подумаєш, які випробування випали на їхню долю. Майже місяць без світла, води, газу, тепла, зв’язку, можливості купити продукти, під постійними обстрілами та бомбардуваннями у підвалі власного гаражу довелося жити родині Коншиних у Маріуполі, перш ніж їм вдалося вирватися з окупації та приїхати до нашого міста. Свою історію, наповнену великою кількістю емоцій та переживань, сьогоднішні герої розповіли журналістам «Нетішин.City». Страшні події, які вони описують, ніхто б раніше й уявити не міг, що таке можливе у сучасному світі.
Маріупольці, які звикли до обстрілів, не поспішали покидати місто
Коншини – корінні маріупольці. Тут вони народились, виросли, створили сім’ю, народили дітей, побудували будинок, господарювали, раділи онукам. Валерію Борисовичу - 65 років. За спеціальністю - інженер-механік, останні 24 роки працював на «Азовсталі». Обіймав різні посади, був і механіком, і майстром, і начальником цеху. Ще 2 березня, коли вже велись активні бойові дії російської армії, Валерій Коншин був на зміні на рідному підприємстві.
Галині Борисівні - 64, жінка вже давно на пенсії. Попри проблеми зі здоров’ям, продовжувала вести активний спосіб життя. Доглядала за будинком, вирощувала городину, квіти, любила готувати і частувати рідних смаколиками, бавила улюблених онуків. У подружжя троє дітей та троє онуків. Здавалося, вже все є, стільки досягнули разом. Тільки жити й радіти.
«У нас війна почалася ще 23 лютого, вже зранку було чути вибухи. Але неправильно сказати «почалася», війна вже тривала з 2014 року. Такі вибухи були не рідкість, ми навіть звикли… - розповідає Валерій Борисович. – А загалом у нас не було жодної інформації. Мер покинув місто майже одразу. Люди не були готові». Родина не збиралася покидати рідний Маріуполь, як і більшість їхніх сусідів думали, що скоро все стихне, адже обстріли, що давно стали звичними, не дуже лякали городян. Повітряні тривоги у місті не лунали взагалі. До 28 лютого ще можна було виїхати, але містян належним чином не поінформували, тому багато людей залишилось.
- згадують Коншини події того часу.
Донька та син із сім’ями, які проживали у багатоквартирних будинках у Маріуполі, перебралися до будинку батьків. Щоб переховуватись, родина з 9 осіб облаштувала підвал під гаражем. Поставили там стелажі, перенесли подушки, ковдри. Завдяки тому, що Галина Борисівна запаслива господиня, три покоління Коншиних не голодували: у родини були продукти, чимало консервації, також виручила провізія з морозильників. Готували на вогні, на вулиці спорудили імпровізовану пічку, розпалювали двічі на день, коли не було атак. Найважче було з водою. За нею ходили до джерела чоловіки, це було небезпечно, оскільки там часто обстрілювали. Іноді доводилося збирати сніг. Воду використовували дуже економно, лише для приготування їжі. Митися змоги не було, користувалися вологими серветками. Весна була дуже холодною, газ вимкнули через кілька днів після електроенергії, тому всередині приміщення температура була +6 С, спали одягненими й взутими. Та попри жахливі випробування, маріупольці намагались не падати духом.
Наші співрозмовники добре пам’ятають всі трагічні дати для їхньої родини: 13 березня міна влучила в кут їхнього будинку, а 14-го зруйнувала дах і перекриття другого поверху. Під обстріли потрапив і город, частково гараж з підвалом, де всі переховувались. «Авто прошило уламками, нас врятувало бетонне перекриття», - ділиться пані Галина. Ще два тижні Коншини прожили у Маріуполі лише в гаражі, адже будинок був понівечений. У сусідів будинок згорів повністю, чоловікам вдалося врятувати його мешканців, відчинивши їх зі сховища, де вони ховались від бомбардувань, поки вогонь не поширився і туди.
9 людей, 2 машини, одна з яких розбита і самостійно їхати не може…
Зв’язку із зовнішнім світом не було, розуміння, як діяти та що відбувається, також. А одного разу старшому сину нарешті пощастило на підвищенні піймати мобільний зв'язок і додзвонитися до товариша у Київ. Той зорієнтував у ситуації, і родина Коншиних вирішила виїжджати. 9 людей, 2 машини, одна з яких розбита і самостійно їхати не може… 2 невеличкі сумки, документи, домашні тварини - все, що вдалося взяти з собою. Попереду - невідомість… Маріупольці намагались не піддаватись страху та розпачу. Мета була одна, акцентує Валерій Коншин:
Син тягнув своїм автомобілем, який теж був без скла, на тросі інший до Дніпра. Так 300 км, 5 днів замість 5 годин, 20 блокпостів, чоловіків ретельно оглядали, дітей і жінок не чіпали. Доїхали до Бердянська, там заночували, людей приймали у школі, давали вечерю та можна було помитись. Валерій Борисович у місті виміняв свою колекцію монет, а там були й досить цінні, на дві палки ковбаси… Далі була дорога на Запоріжжя, а звідти - на Дніпро до знайомих. Старший син, який теж працював на «Азовсталі», залишився у Дніпрі, а згодом з родиною переїхав у Черкаси, там наразі живуть і працюють.
Валерій, Галина їхня донька та внучка побули кілька днів у Дніпрі, далі взяли квитки до Шепетівки, щоб дістатися до Нетішина. Давній друг Валерія Борисовича запропонував їм у нашому місті житло - двокімнатну квартиру, в якій Коншини живуть і понині. З 5 квітня у їхньої родини почався новий етап життя.
У місті енергетиків маріупольців зустріли гостинно
«Нас тут прийняли добре, наші знайомі – хороші порядні люди, за квартиру ми не платимо. Нам давали й дають продуктові набори, речі тоді люди приносили до 1-го ліцею, можна було взяти те, що потрібно. Ми звернулися до волонтерів з «Жіночого батальйону». Вони нам допомагали. Тепер ми співпрацюємо, - ділиться Галина Борисівна. – Багато доброзичливих людей. Але є й такі, що кажуть: «Якби розмовляли українською, то може на вас і не напали», або «Вам же платить держава за те, що ви переселенці». Але таких небагато».
Онучка Марійка одразу пішла до школи. Зараз їй 9 років, вона навчається у Нетішинському ліцеї №3, цього року успішно закінчила 4 клас. Однокласники гарно прийняли її до свого колективу, з’явилися друзі. Дівчинка відвідує гурток з шахів та займається танцями у клубі «Reverse». Каже, що їй подобається у Нетішині, але за Маріуполем, особливо за бабусиним будинком, де вона проводила багато часу, дуже сумує. Марійці вдалося зберегти деякі свої улюблені іграшки і привезти їх з собою – лялька Аня та зайчик подолали всі випробування разом з родиною.
«Це наша сіткова родина»
Коншини не звикли сидіти склавши руки. Трішки прийшли до тями й почали самі допомагати волонтерам. Вже рік щодня ходять плести маскувальні сітки для військових. «Це наша сіткова родина, - розповідає пані Галина. – Ми здружились, спілкуємось, допомагаємо один одному, разом свята відзначаємо. Ми знайшли себе там». Марійка додає, усміхаючись: «Навіть ялинку ставили». Подружжя з теплотою та гордістю розповідає про свій колектив, про особливості роботи, діляться фото.
- наголошує маріуполець. Марійка теж часто допомагає: плете сітки, віддала на потреби військових кошти, які нащедрувала. За самовіддану працю, волонтерську діяльність міська влада Валерія Борисовича та дівчинку нагородила грамотами.
Подружжя Коншиних справляє враження дуже гармонійного тандему, де є повага та взаємопідтримка. На життя не нарікають, а навпаки, намагаються максимально адаптуватись, бути корисними, працювати. Вже вільно розмовляють українською. Усміхнені та доброзичливі, охайно, зі смаком одягнуті. Хоч насправді їм зараз дуже важко і моральних і фізично.
Галина Борисівна любить готувати, тому, щоб максимально відчути домашній затишок, нещодавно, розповідає, купила форму для випікання. А ще - капелюшок від сонця, адже він гарний і добре захищає від сонця… Здавалося б, такі елементарні речі, але наскільки вони важливі для них.
«Здається, що це сон. Прокинемось – і все буде, як раніше»
Родина дуже сумує за домом і хоче повернутися до рідного Маріуполя. «Знаєте, як кажуть, старе дерево не пересадиш. Все ж ми звикли до великого міста, приватного будинку, звикли приймати всю родину на свята, звикли працювати на землі. Дуже цього бракує, - ділиться пані Галина. - Все життя зруйнувалося. Ми живі залишилися, але в душі порожнеча. Здається, що це сон. Прокинемось – і все буде, як раніше».
Пережиті моменти війни не минули безслідно: цієї зими у Валерія Борисовича стався інсульт. Та завдяки підтримці сім’ї, оточення й кваліфікованій допомозі нетішинських медиків, чоловік одужав і живе повноцінним життям.
- так стверджує Галина Коншина. І з цим неможливо не погодитись, хоч вкотре дивуєшся силі людського духу.
