Інну Судак у Нетішині добре знають як успішну підприємицю та волонтерку з багаторічним досвідом. Сьогодні, у День матері, ми хочемо розповісти про неї, як про багатодітну маму. Попри постійну зайнятість у бізнесі та волонтерство, вона знаходить час і можливість огорнути любов'ю і турботою трьох дітей. Жінка вкладає у них всю свою душу і серце, робить все для того, щоб сини Тимур та Дем’ян, донька Сабіна виросли чесними, працьовитими та справжніми патріотами нашої країни.
І як кожна мама, мріє про Перемогу, бо не хоче, щоб її діти росли під звуки сирен та вибухів. Щоб батьки хоронили своїх дітей... Тому з перших днів війни Інна Судак разом із волонтерським штабом «Птахи перемоги» наближає Перемогу в тилу.
"Діти – це Божий дар"
Інна Судак надзвичайно вдячна Богу за дітей, бо впевнена, що вони – дар Божий. І на одному подиху розповідає про своїх синів та донечку. «Старшому Тимуру вже 15 років. Це моя гордість. Певний час захоплювався футболом, тепер - змішаними єдиноборствами. Представляє наше місто на різних рівнях і має низку високих нагород. Отримав запрошення до збірної області. Він - моя підтримка і головна нянька», - ділиться мама.
Середньому Дем’яну вже виповнилося шість років. Цьогоріч він піде до першого класу. «Мріяв співати. Але Тимур сказав, що чоловік має бути сильним, і забрав його з собою у спортзал», - довідуємося ще про одного сина.
Найменшенькій Сабіні 3,5 року. Має здібності до співів та танців. А ще мріє стати гімнасткою. Мама каже, що готова підтримувати будь-які дитячі починання, якщо вони того будуть хотіти.
«Колись з Тимуром намагалися записатися чи не в усі гуртки, до багатьох репетиторів… Та не завжди був результат, бо цього хотіла мама, а не дитина. Тож настав момент, коли я сказала, що не хочу викидати гроші на вітер, бо заробляю їх важко... І у 8 класі син сам зробив вибір. Маємо вже й здобутки», - розкриває секрети виховання пані Інна.
У вихованні старшого сина родина Судаків завдячує ще й Миколі Коліньку, керівнику Школи бойового гопака. Тимура завели туди в 4,5 року.
Наразі мають прекрасного тренера з бойового мистецтва, який водночас вчить поважати інших, навіть свого противника.
Мама надзвичайно гордиться своїми дітьми. Вона не прагне, щоб вони були відмінниками. В першу чергу, діти мають поважати людей, бути чесними, мати лише те, що зароблять своїми руками, у що вкладуть свою душу. «Вкладете людяність, доброту - і це до вас повернеться, будете хитрити, обходити - те й матимете», - завжди повчає своїх дітей. Проте вона впевнена, що її діти виростуть справжніми українцями, бо все йде від родини. «Ми з чоловіком своїм прикладом для них показуємо, як жити. Звісно, батьки підтримують нас в міру своїх можливостей. Відтак все, що ми маємо, заробили власними руками, розумом», - акцентує мама.
Займатися улюбленою справою – це 80% успіху. А якщо в неї ще вкладати душу…
Інна Судак - бухгалтер-економіст. Та за фахом жодного дня практично не працювала. Розпочала трудову діяльність з торгівлі. Працювала в різних підприємців. Та згодом вирішила сама започаткувати власну справу. Спробувала на ринку – не пішло. Тоді взялася за спільні покупки, які з часом переросли в улюблену справу. Її постачальники кажуть: «Хочеш відпочити - ввімкни Іннине відео. Товар наче наш, але вона про нього так розкаже, що нам хочеться його купити». Займатися улюбленою справою – це 80% успіху. А якщо в неї ще вкладати душу… До пізньої ночі вона вишукує товар. Зранечку працює із постачальниками. Треба ж з ціновою політикою розібратися, про товар розпитати усе до дрібниць... У цей час до неї ніхто не може додзвонитися: ні діти, ні чоловік, ні мама.
В Інни - своя система торгівлі. І хоч покупцям часом треба почекати замовлення, вони все одно залишаються у виграші. Інна не робить захмарних накруток. Має постійних клієнтів не лише в Нетішині, але й в Харкові, у Хмельницькому, хоч саме у цих містах і замовляє товар. Навіть самі постачальники купують в Інни.
«Коли ти робиш це від чистого серця і віддаєш на волонтерство чесно зароблені гроші, Бог повертає сторицею»
Інна Судак зізнається, що робота дає змогу їй волонтерити. Тож вона систематично спрямовує кошти на підтримку наших захисників. А ще ярмарки, акції, розіграші, лотереї… З перших днів війни знаходить силу й снагу працювати у волонтерському штабі «Птахи перемоги». Разом з Антоніною Радушинською, Дарією Мосійчук та Іриною Дорожнюк збирають кошти, щоб відправити на фронт автівки, дрони, тепловізори та іншу військову амуніцію. У штабі Інна ще й за водія. Її автівка від початку війни курсує на волонтерських засадах.
«Коли ти робиш це від чистого серця, віддаєш на волонтерство чесно зароблені гроші, Бог повертає сторицею. Наш народ добре підмітив. Буває, хтось кине гроші, а потім пожалкує, і збір зупиняється. Його треба закривати, бо толку вже не буде. Це перевірено», - ділиться волонтерка. І зазвичай докладає власні кошти.
Підприємницькою діяльністю Інна займається з 2008 року. З того часу й почалося її волонтерство - з допомоги хворим дітям Рівненського онкодиспансеру.
Внутрішнім поштовхом стала історія рівненського волонтера Олександра Гончарука, з яким Інна випадково познайомилася в інтернеті. До речі, дівоче її прізвище також Гончарук. Олександром звати її брата. Тож спілкуватися з рівнянином вдвічі приємніше. Як такого волонтерства на той час ще не було. Це були поодинокі випадки. Серед першопрохідців була й Інна Судак.
Вона почала організовувати збори на онкодиспансер або для окремих дітей з важкими захворюваннями. І досі пам’ятає свою підопічну Валюшку, на лікування якої пів Нетішина збирало кошти.
Не може забути й важкохворого хлопчика, якому назбирали грошей і відправили на лікування в Ізраїль. Але, на жаль, він помер… Та на все, як то кажуть, воля Божа. Люди ж не всесильні. Інна ж тоді почала себе гризти: «Це було пізно. Гроші зібрали не вчасно… Тепер я буду ще з більшим розмахом це робити…" Проте бувають дні, коли вона каже собі: «Все, більше не можу. У мене - діти, чоловік, вони хочуть їсти, пити…Але коли хтось знову попросить допомоги… І ти підіймаєшся, летиш, несешся, бо треба».
Сьогодні у родині Судаків волонтерять всі. «У мене на кухні ми цілу осінь робили закрутки. Наймолодша Сабіна всю моркву нам почистила, ми лише хвостики й носики відрізали. За кухонним комбайном – також тільки вона працювала… А тепер, коли ми готуємо їжу вдома для себе, вона запитує: «Це ми для захисників варимо?» «Ні, доню, для себе» - відповідаю. «А що захисники сьогодні їсти не хочуть?» - якщо мені дитина ставить таке запитання, значить ми на правильному шляху. Воїни щодня хочуть нашої підтримки», - розмірковує наша героїня.
Дем’ян разом з племінником на дачі в Білотині організовували блокпости й збирали гроші на армію. Стоять зранечку і до ночі, поки банка до верху не наповниться.
Тимур з друзями допомагає вантажити коробки у волонтерському штабі «Птахи перемоги». У всьому підтримує дружину й чоловік Олександр. Він працює на ХАЕС і окремо донатить на ЗСУ.
«Замість того, щоб гуляти з дітками чи гратися в пісочку, вони часто їдуть зі мною то по маскувальні сітки, то по берці… Вже не раз ставила собі запитання: «Що мені скажуть діти, коли підростуть?» З іншого боку – ми скажемо нашим внукам, що ми разом виборювали нашу перемогу. І я себе цим тішу», - продовжує розповідати волонтерка.
В жодному декреті не сиділа. Не знає й вона, що таке відпустка
Колись Іннина бабуся казала: «Де дві ложки, там буде й третя. Вариш три літри супу, звариш й п’ять». Якби не було постійної роботи у когось одного з подружжя, хтозна чи наважилися б на трьох дітей. Наша співрозмовниця зізнається, що виховувати трьох дітей - складно й фізично, бо часом немає на кого залишити менших. Доводиться викручуватися по-різному.
Інна в жодному декреті не сиділа. «Пішла з підвалу (винаймала для товару) за два дні до пологів і повернулася, коли старшому Тимуру був тиждень. Дем’ян, можна сказати, повністю виріс у підвалі. Наші прогулянки були... у підвалі. Товар везла разом з дитиною на візочку», - пригадує наша героїня. Не знає вона й що таке відпустка, як це бавитися з дітьми в піску. Діти, якщо і гуляють, то на дачі, а мама тим часом займається господарськими справами.
Зазвичай старший син допомагає доглядати за дітьми. Поки вона повернеться додому, він вже нагодує, помиє їх. «Коли хочеш щось мати, щоб залишити дітям, аби дати їм старт, потрібно працювати. Не будеш трудитися, не будеш нічого мати, а особливо, коли ти сам на себе працюєш», - додає мати.
Пані Інна почала побоюватися, що Тимур, коли виросте, не захоче мати своїх дітей. Натомість він її запитує: «А, може, у нас буде ще четверта дитина? Знаєш, як нам потім добре буде, коли зберемося гуртом! Думаю, і нашим дітям буде весело».
Материнської любові вистачає й на племінників
Чи реально розділити свою любов на трьох дітей? Пані Інна розповідає, що її любові вистачає не тільки на своїх дітей, а й на племінників: «Братові діти мені як рідні, вони всі мої. Ми багато часу проводимо разом. Тож вистачає любові й на племінників».
Інна намається огорнути любов'ю та турботою всіх дітей порівну. "Коли діти хворіють - всіх шкода, немає різниці, старший чи менший. Якщо меншим купую іграшки, то в стршого Тимура дорослі іграшки - навушники, телефон. Проте з меншими треба бути обережним. Якщо Сабіну назвати Квіточкою, то на Дем’яна треба сказати Зайчик, бо ображаються. І це не дивно. Я свого часу мамі також казала, що вона брата більше любить. А коли стала сама мамою, зрозуміла, що любить вона нас однаково», - акцентує мати.
Діти ростуть щасливими, коли їхнім вихованням займаються обоє батьків
Глава родини Судаків обіймає відповідальну посаду на ХАЕС, але у вільний від роботи час завжди намагається допомагати дружині. Якщо мама заводить діток у садочок вранці, то тато обов’язково забирає їх додому ввечері, займається з ними, поки не повернеться додому дружина. Напохваті й старший син. «Навіщо нам няньку наймати?! Вона може ображати дітей. Будемо справлятися самі», - стоїть на своєму Тимур.
Діти, які відчувають опіку й турботу обох батьків, почуваються щасливими й впевненими у собі. Така філософія життя.
«Моє захоплення – це волонтерство»
А коли заводимо мову про захоплення, Інна Судак зізнається, що, на жаль, зараз немає часу ні на що. На поличці лежить багато непрочитаних книг. Чекають на Перемогу. Інна любить читати, але зараз не до цього.
«Моє захоплення – це волонтерство, - продовжує думку наша героїня. – Колеги кажуть, що це вже мій стиль життя. По-іншому я не можу. Всяке було. Коли мене образять чи щось наговорять, не один раз казала собі: «Все, вистачить, я - мама, підприємець, і буду займатися цим". Бо ж коли ти приділяєш час одному, то втрачаєш в іншому, зокрема, у бізнесі, у спілкуванні з дітьми… А потім встаєш рано і думаєш: «Як це не буду?». А коли ще хтось напише, що потрібна допомога… Звісно, що буду. А як по-іншому?!»
На Проводи Судаки відвідали могили усіх нетішинських Героїв: діти мають знати нашу історію
Коли почалася війна, Інна вивезла дітей до Чехії до мами, яка мешкає там вже тривалий час. Розглядали найгірший розвиток подій. Проте бізнес свій не зупинила. Гараж був забитий товаром. Що можна було, віддавала на війну, на блокпости. Що не підходило, розпродали з Тонею Радушинською і всі зароблені кошти спрямовували на допомогу нашим воїнам. Підтримували й переселенців. Сподівалися, що війна швидко закінчиться, і вони знову зароблять гроші. Не сиділа Інна, склавши руки, й за кордоном.
Через 2 місяці Судаки повернулися додому. Діти заскучали за татом, за рідною домівкою. А тут… повітряні тривоги одна за одною. Сабіна дуже перелякалася. Проте мама її налаштувала, що це просто сирена. Мовляв, щоб не було, наші воїни ("Славна Україна" - саме так дівчинка називає наших захисників) нас захистять. «Ми віримо нашим захисникам, і вони нас захистять. Разом ми відіб’ємо ворога», - так Інна завжди налаштовує молодших дітей.
А ось 15-річний Тимур готовий хоч сьогодні стати у стрій. Якщо не стріляти, то рити окопи, підносити снаряди, аби тільки не потрапити в окупацію.
Коли у Нетішин на щиті повертаються Герої, Інна не приховує, а розповідає дітям, хто їх вбиває. На Проводи Судаки відвідали могили усіх нетішинських Героїв, щоб діти знали нашу історію, щоб своїм дітям розповідали. І щоб це ніколи більше не повторилося…
У Судаків мрія одна на всіх – це Перемога
"У нас мрія одна на всіх – це Перемога, - підсумовує нашу розмову багатодітна мама. - Я не хочу, щоб діти чули звуки сирен, вибухів. Щоб батьки хоронили своїх дітей… Але Перемога має бути перемогою всіх. А це значить, що потрібно продовжувати підтримувати наших хлопців. Маємо допомагати один одному, бо завтра окупанти можуть бути у нас на порозі».
