У кожної людини має бути справа, як то кажуть, для душі. І у кожного вона своя. Для одного - це доглянутий садок біля хати, для іншого – риболовля. Комусь подобається розводити квіти, а комусь – працювати на землі. Для нетішинця Петра Темного справжньою віддушиною стала пасіка. Знаходиться вона в селі Шевченко, що на Славутчині.
"Коли відкриваю вулик, вдихаю запах меду та пилку, то всі проблеми ніби кудись зникають"
Бджолине угіддя у своєму саду Петро Темний почав плекати майже 20 років тому. Відважувався на цей крок довго, бо ж неабияк боявся укусів бюджіл. В дитинстві, бігаючи босоніж, випадково наступив на джмеля. Біль був нестерпним, ділиться наш співрозмовник, мало свідомість не втратив.
Рідний брат тестя, який був пасічником і жив хата з хатою, не раз казав йому: «Бери сім’ю і розводь бджоли». Але Петро Васильович щоразу віднікувався.
А от хороший товариш тестя односельчанин Анатолій Бершеда вчинив по-іншому: сам приніс роя, поселив у вулик та чи не щодня приходив навчати тонкощів цієї непростої науки. І неабияк захопив його пасічництвом.
Зараз у нього 8 сімей - найбільше за час бджолярського досвіду... Пан Петро розповідає, що цьогоріч вилетіло три рої. Один повернувся назад у свою домівку. Решту довелося збирати і розміщувати у вулики. Зазвичай у нього 5-6 сімей, бо на більше не вистачає часу. Адже живе і працює у Нетішині. "Доглядати за бджолами потрібен час. А коли в тебе велика пасіка, то практично кожного дня треба біля них ходити. У моєму ж розпорядженні – лише два вихідних. Ну, і звісно, відпустка. А розвести велику пасіку і не дати їй ради – це не правильно. У всьому має бути лад», - розмірковує наш співрозмовник.
І досі пам'ятає Петро Васльович, як вперше підступив до вулика. Коли вкусила перша бджола, навіть рамку з рук випустив. Місця укусів сильно набрякали. Та з часом звик до них. А сьогодні чоловік і не уявляє свого життя без цих трудолюбивих комах. І щовихідних поспішає до них.
«Якщо ви хочете завести пасіку, маєте все знати про бджіл"
Вік живи і вік учись. Ця народна мудрість поширюється і на бджоли. Розповідаючи про бджолярську справу, пан Петро наголошує, що знання потрібно весь час поповнювати. Особисто він дуже цінує досвід, який почерпнув від свого першого наставника - Анатолія Бершеди з с. Шевченко, з яким і досі любить порадитися. Перечитав й чимало спеціальної літератури. Багато інформації черпає з інтернету. Завжди має про що поговорити й із знайомими пасічниками.
Бджільництво - справа не з легких
Комусь може здатися, що тримати пасіку досить просто: поставив вулик з бджолами і качаєш собі мед. Насправді це досить важка праця. Адже, щоб бджоли приносили мед, за ними потрібно доглядати відповідно до пори року і сезону. Треба очищати рамки, проводити дезінфекцію, лікувати бджіл, годувати та готувати до зими. А ще придбати необхідне обладнання: костюм, димар, захисну сітку, щітку для прибирання, пасічну стамеску, медогонку, рамки та самі вулики. Проте останнє наш герой вже давно робить самостійно.
"Про бджіл варто постійно піклуватися, наче про малих дітей, готувати їх до зими. До речі, на зиму я завжди залишаю мед, обов’язково кліща протруюю. Бджолу ж губить не мороз, а голод. Тому важливо залишати їй мед. Є такі бджолярі, які відкачують його до останньої краплі, а потім бджоли страждають. Тому краще взяти собі стільки, скільки потрібно, а решту залишити бджолам на зиму», - ділиться досвідом чоловік.
Як бути: великі агрохолдинги кроплять поля і посіви
Зараз не просто тримати пасіку. Агрофірми, які орендують чи не усі поля в околицях, обробляють рослини та насіння всілякими хімікатами по кілька разів на рік і отруюють ними бджіл. Пасічники вже помітили: найбільше бджіл гине, коли сіють сою. Насіння обробляють небезпечними препаратами. А оскільки сівалки старі, у вітряну погоду залишки отруйних речовин розносяться всюди, осідають на деревах, які на той час саме цвітуть... І гине маса бджіл.
Одного року, каже, вижила лише одна сім’я чи навіть її частина. Тож довелося починати все з початку.
Медом Темних смакує вся родина
"Пасіка для мене – це не бізнес, а хобі для душі", - наголошує Петро Темний. Здебільшого смакують медом самі, роздають родині. Пасічник має певні проблеми зі здоров’ям, тож медом не зловживає. А от внуків привчає до вживання цього цілющого продукту. Каже, що особливо корисний він зранку – натщесерце чайну ложку з’їсти і запити склянкою води. А ще дружина пана Петра пече смачні медовики.
Пасіка у Темних вже стала сімейною справою. Дружина Валентина хоч і має алергію на укуси бджіл (при собі завжди тримає необхідний укол на всяк випадок), але качати мед допомагає чоловікові. Її місія - обрізати рамки.
З малечку до бджільництва лежить душа й у внука Влада. Наразі у цьому процесі йому довірять крутити медогонку.
У селі Шевченко найсмачніший мед в окрузі. В чому ж секрет?
Сьогодні пасічна справа досить розвинена в Україні. З усіх світових запасів меду шоста частина – у нашій державі. У нас чи не в кожному селі є один, а то й декілька пасічників. А у невеличкому селі, де тримає пасіку Петро Темний, бджоли чи не у кожній другій сім’ї. Пасічники, які мають вулики й в інших населених пунктах, промоніторили: у селі Шевченко найсмачніший мед. Тож намагаються розкрити, в чому ж секрет.
Зазвичай пасічники збирають мед декілька разів на літо. Цьогоріч, на жаль, не можуть похвалитися щедрим медозбором. Навіть найдосвідченіші качали мед лише один раз. Петру Васильовичу вдалося двічі збирати мед. «Немає з чого носити мед. Акація, липа, малина перецвіли, тож бджоли шукають якісь квіти в полі, в лісі. Взятку як такого практично немає», - ділиться пан Петро. І додає, що в кормовій базі сучасного бджільництва загалом сталися досить великі зміни. Повністю зникла з полів конюшина, фацелія, рідкістю стала люцерна та гречка. Натомість на великих площах вирощують соняшник та ріпак, які теж є хорошими медоносами. Але такі сівозміни вносять свої корективи й у смак меду.
Чому потрібно повчитися нам у бджолиних сімей
У бджіл можна багато чому повчитися: порядку, працьовитості, злагодженості в роботі. Якби так було в нашій державі, то ми би жили, як у Бога за пазухою. Зрештою все це можна перенести й на сім’ю, зауважує наш співрозмовник.
І розповідає, що бджола проводить збір нектару не для себе. За той період часу, який потрібно буде для переробки його бджолами і він стане придатним для їжі, сама трудівниця вже встигне загинути.
А як ці комахи турбуються про ближнього! Коли у вулику корму недостатньо, то вони ділять його порівну між собою. Найбільше, звісно, турбуються про матку, тому що вона є продовжувачкою роду. Будь-яка бджола їй віддасть останню краплю меду, навіть якщо їй буде призначено загинути від голоду. Однак, якщо меду у вулику багато, за словами пасічника, ні одна особина ніколи не з'їсть зайвого, всі надлишки будуть відкладені про запас.
А ще у бджолиних сім'ях все життя влаштоване на принципах гармонії, розповідає Петро Васильович. Їхні споруди, продукти, вправність викликають неабияке захоплення. Не кажучи вже про трудолюбивість.
«Бджолина сім’я – то справжня сім’я, де немає зрад, обманів. Думаю, нам потрібно повчитися у них», - підсумовує Петро Темний.
