Іванну Олійник нетішинці знають як талановитого педагога-організатора другої школи, ведучу патріотичних громадських заходів, артистку муніципального хорового колективу. Її вірші мають здатність торкатися душ. Та сьогодні ми познайомимося зі ще однією гранню цієї щасливої жінки – материнством.
Іванна Олійник народилася у Китайгороді Кам’янець-Подільського району Хмельниччини. Проте більшу частину свідомого дитинства провела на Тернопільщині – батьківщині матері – селі Биківці Шумського району. Батьки розлучилися і у 1995 році родина – мама Галина, брат Микола та юна Іванка переїхала до Нетішина. Тут дівчина закінчила десятий клас зош №1. Відтак вступила до Кременецького педагогічного коледжу (нині - академія) на музично-педагогічний факультет. Закінчуючи другий курс, у 17 з половиною років вийшла заміж за коханого Ігоря. Здається, знала його все життя: виросли на одній вулиці у селі Биківці, ходили до однієї школи, дочекалася його з армії. А за тиждень до свого повноліття Іванна народила донечку – найкращий подарунок долі. Її появу на світ жінка та лікарі називають дивом, адже крихітка народилася між двома надскладними операціями у житті юної матері. Тому пологи у неповні 18-ть для когось - ранні, для інших – надранні - були вчасними у її житті. А з січня 2002 року Іванна Олійник, тоді ще п’ятикурсниця Кременецького педколеджу, влаштувалася на роботу у зош №2. Згодом повну вищу освіту та ступінь магістра музики здобула у Рівненському гуманітарно-педагогічному університеті.
- Всі ми родом з дитинства, там програмуються наші успіхи та невдачі. Там нашу душу плекає мама. Іванно Вікторівно, якою є Ваша мама Галина? Що пригадується з дитинства?
- Відразу пригадалася цитата з мого вірша, присвяченого мамі: «Якщо ангели є на цім світі, то один з них – це ти, моя мамо». Її можна повноправно називати ангелом мого життя: дуже добра, душевна, щира, доброзичлива, людяна. Хоча її стежка з молоду не була простою. Не хотілося б акцентувати, але її подружнє життя не склалося так щасливо, як моє. З покійним татом були складні стосунки. Та попри все, я згадую дитинство з теплотою в серці: воно було, як і у більшості дітей 80-х років, доволі простим, сільським, але сповненим музикою, поезією, відчуттям прекрасного. Батько був музикантом-віртуозом, закінчивши лише музичну школу, грав на безлічі музичних інструментів. Після розлучення батьків з татом ми не підтримували близьких стосунків, але коли його не стало, багато чого в душі перевернулося, багато чого переглянулося…
Інший момент, який досі гріє душу, – мальовничість краю, в якому зросла – заповідна зона «Китайгородське відслонення», Подільські Товтри.
- Стати мамою у неповні 18-ть доволі рано. Не було страшно взяти донечку вперше на руки?
- До деталей пам’ятаю період вагітності та пологи. Народження Віки між двома складними операціями, які вплинули на моє жіноче здоров’я, – досі вважаю дивом. Це дійсно перемога, що й спонукало до вибору імені, хоча ім’я Вікторія мені подобалося з дитинства. Пам’ятаю непрості пологи. Стояло питання про кесарів розтин, але нетішинські лікарі доклали надзусиль і Віка народилася природним шляхом. Складно, але коли я почула її крик і краєм ока побачила на пеленальному столику, крізь біль тихесенько їй шепнула: «Доню, будь щасливою!».
Стати мамою у 18-ть? Ні, не страшно. Я дякую Богові за те, що Він дав мені материнський інстинкт. Не знаю, фізіологічне, психічне чи духовне це поняття, але воно є… Було таке відчуття, ніби вона, ця дитинка, завжди була поруч. Просто одного разу нарешті прийшла у цей світ. Звичайно, наприкінці 90-х років ми, як і вся країна, ледве зводили кінці з кінцями. Було важко колисати дитину, грати на акордеоні (це мій спецінструмент), готуватися до сесій, вчитися за індивідуальною формою навчання й уже працювати у школі. Доводилося вмикати надзусилля. Але я ні на хвилиночку не шкодую, що так рано вийшла заміж, так рано стала мамою.
- Психологи вирізняють маму-начальницю, подругу, наставницю і навіть рабиню. Яка з них - Ви?
- Я – мама-подруга. Цьому сприяла не надто велика різниця у віці – 18 років. Особливо це відчутно зараз, коли Віці – 23-ій рік, а мені лише 40. Ми подруги в повному значенні цього слова: можемо поговорити на сокровенні теми, можемо обговорити якісь дорослі, болючі чи конфліктні питання. Проте в ранньому дитинстві я була доволі строгою мамою – в жодному випадку не жорстокою чи жорсткою, але вимогливою. Вимогливою, в першу чергу, до себе, а тоді вже - до неї. Бути пунктуальною, охайною, вчасно виконувати всі завдання, виконувати обіцянки – як я могла вимагати цього від дитини, якби сама не виконувала?
Взагалі у нас в сім’ї панує демократія. Ми все стараємося робити гуртом (коли буваємо разом, останніми роками наш чоловік і батько працює за кордоном): прибираємо, готуємо їжу.
- Про мам-педагогинь часто складають легенди, приписуючи їм надмірну вимогливість до власних дітей: чи є тут частка правди?
- Мама-педагогиня – це непросто. Хоча, звичайно, багато чого й перебільшують. Кажуть, що вчительських дітей недолюблюють у колективах – може бути всяке, незалежно від того, хто батьки.
Віка ніколи не мала особливих преференцій. Вона брала активну участь у житті школи, проводила публічні заходи. Та не через те, що була вчительською донькою, а тому, що справді мала до цього хист. Тут була лише її заслуга. Можливо, я й справді вимагала від неї більшого, щоб ні в кого не закралося сумнівів, що їй «все падає з неба».
- З якого віку Вікторія співає?
- Вікторія співає, напевне, з пелюшок. Говорити вона розпочала дуже рано: до року вимовляла слова, в рік вже складала речення. З дворічного віку мугикала-співала про все, що бачила. З трьох років маленька Вікуся співала на всіх святкових заходах у садочку №2 (до закриття), згодом – у садочку №4. Маленьку кнопочку брала і я, педагог-організатор зош №2, розказати віршика чи заспівати пісеньку на шкільних святах. Згодом від талановитої випускниці другої школи я вперше почула про педагога Будинку дитячої творчості Ольгу Дьячину. А вже після першої зустрічі зародилася наша творча і людська дружба. Відтак з чотирьох років Вікуся займалася в Ольги Сергіївни Дьячиної. У п’ять років вона взяла участь у своєму першому творчому конкурсі «Зорепад» у Коломиї. І, як то кажуть, завертілося. Далі ви вже знаєте.
- Мама веде облік доньчиних нагород, медалей, кубків?
- Я – педант. Кубків дуже багато: деякі на виднооці у квартирі, деякі – приховані. Дипломи – в рамках, і без. З раннього дитинства Вікторії я взяла собі за звичку вести великі сегрегаційні теки: в одній – її дитинство, в іншій - дипломи, відзнаки, сертифікати – увесь творчий шлях, підкріплений вирізками з газет. Загальна кількість нагород, напевне, вже в межах сотні. Є й творче резюме в електронному вигляді: там досягнення по роках, зайняті місця, особливі відзнаки, моменти. Наприклад, у 2007 році – поїздка на Президентський прийом, у 2018 році - участь у проєкті «Голос країни».
- Здається, «Голос країни» перевернув життя родини Олійників. Проєкт і від Вас, як від мами, вимагав надзусиль.
- Маєте рацію, саме слово «надзусилля» пройшло червоною лінією через увесь період «Голосу країни-9». А це чотири місяці інтенсивну під прицілами відеокамер, якому передувало ще кілька «непомітних» місяців підготовки, про які ми не мали права дочасно говорити. Розпочалося з перших чисел липня 2018 року, коли Вікторія разом з Ольгою Дьячиною втретє вирушила пробуватися на «Голос країни». Цього разу до Львова… Через деякий час Вікторія отримала електронний лист: «Вітаємо, Ви є учасником 9 сезону «Голосу країни». З цього моменту Ваше життя змінюється, просимо Вас постійно бути у зоні доступу…». До грудня 2018 року навіть не всі родичі про це знали. Віка готувала на проєкт пісню переможниці «Євробачення» 2018 року Нетти Барзилай "Toy". Знаковим є те, що продюсери підтримали її вибір і не змінили пісню. Мав бути цікавий образ, постановка, але…
- Кажуть, Ви, мама, «наживо» чули телефоном, як донька ламала ногу?
- 19 грудня, на Миколая, ми мали бути в Києві на сліпих прослуховуваннях. А 18-го о першій годині дня Вікторія мені телефонує з Кам’янця-Подільського і розповідає про буденне: о першій ночі у неї електричка до Києва, а поки вона вийшла купити води. «Почекай, мамо, перейду дорогу», - лунає у слухавці. І раптом чую в телефоні шум, гам, сама майже втрачаю свідомість, бо страшно кричить донька… До тями мене привела шкільна медсестра... Згодом хтось з перехожих підібрав доньчин телефон і пояснив мені ситуацію. Переходячи центральну дорогу, Віка неправильно стала. Спочатку вона вивихнула, а згодом, ставши на травмовану ногу, вже «доломила» її. Віку забрала «швидка», їй діагностували закритий перелом, наклали гіпс.
- Чого коштувало Вам після такої травми благословити доньку на участь в проєкті?
- Відразу після того, як Вікторії наклали гіпс, постало питання її участі в проєкті. «Нога? Болить! Але то не головне! Мамо, «Голос», що робити?», - телефонує вона мені все ще з Кам'янця-Подільського. Після перемовин адміністрація «Голосу» таки дозволила нам приїхати, але попередила, що поблажок не буде. «Доню, ні. Мене ніхто не зрозуміє, коли я тобі дозволю взяти участь у проєкті. Я ставлю на шальки терезів твоє здоров’я», - пробую заборонити. Але у слухавці чую плач і слова: «Мамочко, я тебе більше в житті ні про що не попрошу, але зараз благаю, на колінах, нехай я вилечу відразу на сліпих, але, будь ласка, не забирай у мене цю можливість. Одне прошу, допоможи мені туди доїхати, бо без тебе не зможу». І я, поплакавши на роботі, зібрала волю в кулак і сказала доньці: «Зараз чиню не як мама, а як творча людина. Якщо ти мене просиш, ми це зробимо разом».
І вночі ми таки поїхали до Києва на сліпі прослуховування: вона – з Кам’янця, я – з Нетішина. Київ, готель, температура, біль, знеболювальні, «швидка». Пів ночі репетиції на милицях, виступ, на який Віку фактично виносять. Останній день зйомок: у Діми Монатіка останнє місце, у Потапа – два місця, в інших тренерів – все зайнято… Та все ж Вікторія ввійшла до команди Діми Монатіка.
- Проте й на цьому не закінчилися Ваші випробування.
- Далі був дуже складний період. Повернувшись зі сліпих прослуховувань, ми зробили у Нетішинській лікарні контрольний знімок ноги і з’ясували, що у Вікторії був вибитий гомілковостопний суглоб, розірвані зв’язки. Питання стало руба: операція або інвалідність. У Рівненській обласній лікарні доньці поставили титанову пластину. З лікарні Вікторія зателефонувала на «Голос» і шокувала їх вдруге. До 25 січня, доки на «Голосі» були різдвяні канікули, ми з донькою розробляли ногу: я навчилася робити масажі, уколи, перев’язки. А з 20 січня розпочався наш інтенсивний інтенсив. Я порахувала, що за чотири місяці ми 40 разів їздили до Києва: потяги, готелі, хостели. Нас впізнавали провідники. Доводилося пояснювати, чому ми у 20-градусний мороз, по коліна у снігу кілька разів на місяць з гіпсом видряпуємося у той поїзд.
- «Усім не вгодиш, не напружуй крила», - написали Ви доньці після «Голосу».
- Я горда за доньку, яка не лише дійшла до суперфіналу, ввійшла до четвірки кращих 9-го сезону «Голосу країни», але й показала високий рівень вихованості, відповідальності, дисциплінованості. Поряд з тим, що терпіла великий фізичний біль, дискомфорт, вона знаходила в собі сили не зриватися ні на мені, ні на навколишніх. Вона бачила мету і не бачила перешкод. Так само поводила себе і я.
Я вже й не знаю, яким би був «Голос» для Віки без перелому ноги, і як би вона здолала перелом та таку довгу реабілітацію (майже рік) без «Голосу». Це дві взаємопов’язані події у нашому спільному житті.
- Народивши у 18-ть, застерігали доньку від ранньої вагітності, від раннього заміжжя?
- З донькою у мене було багато відвертих розмов. В сучасному світі вони дуже необхідні, особливо - мамі з донькою. У 17-18 років я їй не забороняла, але радила не поспішати. «У ранньому материнстві немає нічого постидного, надстрашного. Це не кінець світу і не кінець життя, – пояснювала я тоді доні. - Але тут є один нюанс: треба мати велику силу волі. Не хвалюсь, але я її мала і треную досі. Після народження дитини життя перевертається з ніг на голову. Ти стаєш відповідальною за чиєсь життя».
- Що Ви побажаєте своїй дорослій доні?
- Бажаю своїй дитині щастя і здійснення найсокровенніших мрій, про які, можливо, я й не здогадуюся. Стараюся в такий період, коли донька на виданні, не переступати межі, не лізти в особисте. Буду відвертою, це непросто, адже боїшся, хвилюєшся, переживаєш. Хочеться щось і контролювати, але доводиться змиритися з тим, що дитина виросла. Але, разом з тим, коли потрібна моя допомога – я завжди поруч.
- Дякую за розмову.
