Двадцять років, два місяці і 10 днів пожежно-рятувального стажу має старший сержант 7-ї ДПРЧ з охорони ХАЕС Василь Матвійчук. У пам’яті навічно – ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС у травні 1986 року та гасіння пожежі на військовому складі артилерійських снарядів у Цвітосі у травні 2005 року. За останнє завдання - нагороджений відзнакою МНС «За відвагу в надзвичайній ситуації». Нині чоловік вже на пенсії, проте досі у строю – працює комендантом спортивного комплексу 7-ї Державної пожежно-рятувальної частини з охорони Хмельницької АЕС.
У 1986 році старшому сержанту Василю Матвійчуку виповнився лише 21 рік. У квітні разом зі своєю Ніною чоловік смакував медовий місяць шлюбного життя. Проте довго радіти не довелося. Вже 8 травня 1986 року прозвучала команда: «Терміново виїжджати». Два чергових караули 7-ї та 8-ї пожежно-рятувальних частин вскочили у новенькі, щойно з заводу, машини «ЗІЛ-130» і рушили у дорогу. Пожежні з усієї області збиралися під Шепетівкою. Лише в дорозі їм повідомили, що їдуть на Чорнобильську АЕС.
9 травня 1986 року пожежні Хмельниччини заступили на вахту у Чорнобильській зоні, змінивши рятувальників Київської області. Розбили намети за 50 кілометрів від ЧАЕС, біля смт Іванкова, що на річці Тетерів. Кілька днів акліматизовувалися, а далі по черзі: хто - на ЧАЕС, хто - в Чорнобильську зону.
«Годували добре. Пили лише «Боржомі». Риби в озерах було повно – лови, хоч патиком», - пригадує обстановку ліквідатор.
Відтак в епіцентрі Чорнобильської катастрофи Василь Матвійчук провів 14 діб, з них одну добу – у Прип’яті, проводив дезактивацію Чорнобильської АЕС.
«Тоді достеменно не знали чим проводити дезактивацію приміщень ЧАЕС: почергово застосовували розробки різних професорів», - згадує Матвійчук. Додає, що після тих дезрозчинів роз`їдало механізми. Пожежні ж, коли працювали на Чорнобильській АЕС, були «захищені» лише захисними костюмами Л-1, та, коли перебували в 30-кілометровій зоні ЧАЕС, - марлевими пов’язками.
Був момент, коли нетішинські рятувальники подумки попрощалися із життям. Їм поставили завдання відчинити транспортні ворота в реакторний цех четвертого енергоблока ЧАЕС та залити приміщення дезрозчином. Їхні дозиметри там зависли на межі вимірювання – на позначці 200 рентгенів.
«На щастя, ті ворота заклинило. Їх так і не вдалося відчинити. Інакше ми б звідти вже не повернулися», - каже Василь Сергійович. Працювали максимально швидко. На кону стояло життя. Коли вискочили з приміщення, машина заглохла – її там і залишили, під ЧАЕС. Після завдань на атомній електростанції – одяг повністю міняли, кілька разів милися, а дозиметри все не заспокоювалися… Проте офіційно в документах за добу перебування у Прип’яті нетішинцю записали дозу опромінення - 3,5 рентгени. «Писали стільки, бо коли ліквідатор отримував дозу опромінення у 25 рентген – його відправляли додому», - пояснює пан Василь.
Нетішинські рятувальники також були залучені до гасіння пожеж у Чорнобилі та у 30-кілометровій зоні ЧАЕС. Василь Матвійчук згадує розруху після квапливого від’їзду тамтешніх господарів, козу, що так і залишилася навічно припальованою у покинутому селі. «Страшно було. Мисливці ходили й відстрілювали собак», - пригадує чоловік.
Подейкують, що тоді міліція отримала наказ стріляти на ураження й по мародерах.
Василь Матвійчук повернувся додому 25 травня 1986 року. Одягнений був у білу робу з біркою «Чорнобиль». Вже у Нетішині дозиметрист зайшов у їхній автобус, його дозиметр жалібно вискнув, а фахівець вистрибнув з автобуса. Що показав його прилад – Василь Сергійович не знає.
Складно було й дружині Ніні чекати на свого ліквідатора. Відразу їй сказали, що чоловік поїхав у відрядження до Києва, лише згодом він зателефонував на вахту гуртожитку №5, в якому тоді мешкав з родиною, та повідомив, що він у Чорнобилі. Ніна завагітніла відразу після повернення Василя з зони радіоактивного зараження – лікарі їй наполегливо рекомендували зробити аборт. Подружжя вирішило залишити дитину. Нині у них вже двоє дорослих дітей – Василь та Надія.
Та страшнішою за примари Чорнобиля для Матвійчука стала пожежа на військовому складі артилерійських снарядів у Цвітосі. 6 травня 2005 року черговий караул 7-ї ДПРЧ на пожежному автомобілі МАЗ-7310 «Ураган» виїхав у напрямку Цвітохи. На той час Славута вже була перекрита правоохоронцями. Рух поїздів по станції «Цвітоха» було зупинено. «Коли ми «летіли» на місце події – поліцейську машину з дороги навіть не встигли прибрати, її просто відштовхнули», - пригадує пожежний.
У Цвітосі на КПП військового складу артилерійських снарядів вже сиділи хлопці в крові – їх посікло осколками. Пожежний танк, авта горіли. Нетішинський «Ураган» з дванадцятьма тоннами води та тонною піноутворювача пропустили в саме пекло. Всюди літали снаряди. Матвійчука теж було травмовано, снаряд зачепив шию. Він впав. Колеги відтягнули. Василь Сергійович переконаний, якби не пожежні 7-ї ДПРЧ з охорони ХАЕС, їхній «Ураган», додатковий рукавний хід, насосна станція, здатна перекачувати 110 літрів води в секунду, – не було б вже Цвітохи… За героїзм під час гасіння пожежі Василя Матвійчука було нагороджено відзнакою МНС «За відвагу в надзвичайній ситуації».
«Тоді ми були іншими, дружнішими. Один за одного горою стояли. Молодих на пожежі не пускали. Мовляв, стій та дивись. Бо, якщо з тобою щось трапиться, як я гляну в очі твоїй дружині», - Василь Сергійович з гордістю розповідає про друзів, з якими гасив сотні пожеж, з якими дружить досі. І пригадує слова покійного нині вже побратима-ліквідатора: «Розмір пенсії не важливий, важливо скільки ми її ще отримуватимемо»…
