Часто доводиться чути, що проблема Голодомору 1932-1933 рр. оминула прикордонний Нетішин. Багатьох врятувало сусідство з Польщею – кордон, як відомо, до 1939 року проходив по с. Вельбівному. Безперечно, радянська влада була зацікавлена у лояльності прикордонних територій, тому тут голодна смерть лютувала менше. Та все ж, лише за офіційними даними, від голоду померло 66 нетішинців та солов'євців. Їх поіменно згадують на щорічному мітингу до роковин Голодомору, що традиційно організовував Нетішинський міський краєзнавчий музей.
Отож, тезу про те, що голоду на прикордонні не було, вчергове спростував заступник директора Нетішинського міського краєзнавчого музею з наукової роботи Тарас Вихованець під час лекції «Голодомор 1932-1933 років на Славутчині».
Зупинившись на передумовах Великого Голоду, науковець нагадав, що нетішинці не змирилися з масовою колективізацією і, як уся Славутчина, взяли участь у селянських повстаннях проти радянської влади 1929-1932 рр, які увійшли в історію під назвою «волинки». «Голодомор був покликаний усмирити національне питання», - наголосив науковець. Голодом українському селянину ламали хребет, віднімали національну ідентичність, схиляли до колективного господарювання.
Відразу відкинемо маніпуляції про неврожайні роки. «У 1932 році, коли українські селяни вже помирали з голоду, на експорт за кордон було вивезено 1, 72 млн тонн збіжжя, в наступному році – 1,68 млн тонн збіжжя», - нагадав Тарас Вихованець. Це в той час, коли українська діаспора на повен голос говорила про Голод в Україні та закликала світову спільноту не купувати у Радянського Союзу хліб.
У Державному архіві Хмельницької області Тарас Васильович знайшов документи, що підтвердили факти Голодомору на Славутчині та у Нетішині зокрема. Це звіти по партійній лінії та документи 20-го Славутського прикордонного загону. Зокрема, в розділі «Про окремі випадки голодування в районі» від 1932 року йдеться, що «в деяких селах та колгоспах району, як от Довжки, Малий Скнит, Кривин, Нетішин, Клепачі та інші були випадки виникнення захворювання на ґрунті голодування».
Наступний текст, який представив Тарас Вихованець, - це доповідь начальнику 20-го Славутського прикордонного загону. Хоча документ не датований, науковець припускає, що він був створений на початку червня 1933 року. Тут йдеться, що «значительно поражены продзатруднениями с наличием смертельных исходов, опухших сеймейств следующие села района: Потереба, Поддубцы, Тростянец, Крупец, Гута, Бачмановка, Корчик, Романов… Нетешин, Соловье, Полянь, Комаровка». В документі сказано, що за грубим підрахунком «данным явлением» (це про голод так) охоплені 24 населені пункти.
Разом з тим у партійному документі від 12 червня 1933 року кількість голодуючих сіл зросла до 40. Серед них згадується і село Нетішин. «З 92 сіл району, 40 - були охоплені голодом», - наголошує науковець. І це лише в офіційних документах радянських функціонерів, які були зацікавлені применшити або й зовсім не називати факти Голодомору.
«Серпень 1933 року. У Славутському районі голодує 8826 родин, з них на межі смерті – 5315 родин, опухло від голоду – 5557 осіб, померло від голоду - 918 осіб. Останні спалахи голодуючих і голодних смертей фіксують у 1934 році», - читаємо у книзі Владислава Берковського «Колективізація та Голодомор на Славутчині 1928-1933». Документальні дані про Голодомор в Україні та на Славутчнині широко представлені на виставці у міському краєзнавчому музеї "Україна пам'ятає - світ визнає", яка діятиме до середини грудня.
Спогади, опубліковані у Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Хмельницька область:
Іванець Ольга Степанівна, 1919 р.н., м. Нетішин
(записала Власюк М.М.):
«У 1929 році було розкуркулювання, позабирали все – худобу, корови, коні. Дід був старостою церковним. Його розкуркулили та вислали в Сибір. Ольга Степанівна працювала в лісі з братом. Давали там буханку хліба (качанового, з нього капало) на тиждень, то одну з братом їли, а другу приносили додому, бо вдома всі пухли від голоду. Так як вони були розкуркулені, то їх в колгосп не брали, а в колгоспі давали якусь кашу. Коли осінню 1933р. вродила картопля, мати наварила молодої картоплі, то менша сестра наїлась і мало не померла, їй було дуже погано… Були бригади, їх називали «тридцятитисячники», ходили по хатах, шукали зерно, крупи».
Маленюк Петро Іванович, 1925 р.н., м. Нетішин
(записав Романчук М.М.):
«На час Голодомору мешкав у селі Солов’є, Славутського району. У батька, який був одноосібником, були корова, коні. Тато поступив у колгосп у 1934 році. Голод, як говорить Петро Іванович, пережив особисто. Харчувалися підножним кормом. Їли щавель, кропиву, зелень, картоплю, гичку з буряка. Коли з’явилися буряки, їли, так звані, «корешки». Дуже тоді вродила була лянка, з якої пекли коржики і їли з мелясом. Була ступа, але її забрали. Всі гуртом ішли рвати щавель. Рятувало їх, переважно, молоко».
