Від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну багато жінок з дітьми, рятуючись від війни, виїхали за кордон. Частина згодом з різних причин повернулася, інші планують на майбутнє, дехто ж успішно освоївся і будує своє життя в нових реаліях. Наша героїня – Анна Царук – нетішинка, яка завдяки оптимізму та активній позиції, змогла адаптуватися в іншій країні. Дівчина поділилася з журналістами «Нетішин.City», з якими труднощами й обставинами їй довелося зіштовхнутися та як знайти в собі сили знову жити, працювати, виховувати дітей.
Творила красу з повітряних кульок і дарувала радість дітям та дорослим
У нашому місті Анну знає багато людей, адже вона тут виросла, навчалась, працювала по завершенню університету. Потім опанувала мистецтво оформлення повітряними кульками і відкрила свою «Майстерню свята». Вона створювала композиції з кульок, оформляла фотозони до заходів, у своїй крамничні продавала безліч святкових аксесуарів. Творила красу з повітряних кульок і дарувала радість дітям та дорослим.
Анна вирішила змінити кар’єру менеджера, керівника великого магазину на більш творчу діяльність, коли перебувала в декреті з другою дитиною. А почалося все так, розповідає нам: «Коли меншій доньці було трішки більше як рік, мама подарувала нам такий набір для творчості, де потрібно було надути кульки і зробити фігурки. Мені це дуже сподобалось. Я подивилась відео в інтернеті, як роблять вази, кошики з квітами з повітряних кульок. Спершу робила для знайомих. Я взагалі дуже творча натура, свого часу і шила, і вишивала. Якби не з’явились кульки, то займалась би чимось іншим: шила чи в’язала іграшки, можливо створювала смачні букети.»
Потім власноруч зробила, а старша донька розклеїла листівки, де пропонувала на замовлення квіти з кульок. Поступово почали з’являтися перші клієнти. Паралельно самостійно навчалась по майстер-класах, які знаходила в інтернеті, пробувала робити різні композиції. Не побоялась, ще не маючи досвіду, оформити першу фотозону, яку замовили на День народження. Почала надувати кульки гелієм і активно розвивати свій невеликий бізнес. З часом замовлень ставало більше, Анна відкрила у місті крамничку, де окрім кульок, було чимало інших святкових атрибутів. Продовжувала створювати композиції, оздоблювала кульками, з’явились і помічники, адже самотужки вже було неможливо впоратись з великою кількістю замовлень, проводила майстер-класи для дітей. «Це була робота, яка приносила мені і задоволення, і гроші», - зауважує героїня.
Війна змінила все
Та все це одного дня, перекресливши плани на майбутнє, змінила війна. Як і для багатьох українців… Анна зізнається: «Я не хотіла взагалі вірити, що буде війна. Коли все почалось, це був страшенний стрес, хотілося думати, що це скоро закінчиться. Спочатку моя крамничка ще трохи працювала, виконували попередні замовлення. Їхати з країни ми не збирались. Але мої батьки і чоловік, який на той момент працював у Польщі, наполягали, що діти мають бути в безпеці. На початку березня росіяни почали обстрілювати Запорізьку АЕС, і ми зрозуміли, що таке може трапитися й у нас, тому швидко зібрались». «Майстерню свята» - справу, в яку жінка 5 років владала душу, зусилля і кошти, довелося закрити.
Анна з дітьми вирушили до Польщі. Згадує, як їхали з Рівного до кордону автобусом, там усіх зустрічали волонтери, пропонували чай, їжу, речі першої потреби, закутували діток в теплі ковдри, давали продукти і безкоштовно sim-карти. Від кордону людей підвозили маршрутки до пункту, де їх зустрічали місцеві. Щоб біженці могли дістатися до того місця, куди вони прямують, поляки за власною ініціативою забирали людей. «Я була дуже вражена. У свій вільний час, своїм транспортом, ніхто їх не просив, поляки їхали з різних міст, щоб забрати українців і завезти їх, куди їм потрібно. За нами приїхав чоловік на великій дорогій машині з Варшави, популярний радіоведучий, його дружина спеціально видрукувала на картках фрази, щоб ми могли порозумітися не знаючи мови. Все було дуже організовано, заповняли спеціальні бланки, поліція все фіксувала та контролювала», - ділиться спогадами жінка.
"Перший тиждень у Польщі я провела у сльозах, а потім зібралась, взяла в себе в руки, і пішла шукати роботу"
Житло нетішинцям вдалося знайти через соцмережі, пощастило натрапити на оголошення, що дівчина терміново виїжджає і можна винайняти невелику однокімнатну квартиру (22 кв.м. ) – кавалерку, так їх називають у Польщі. «Ми одразу шукали квартиру за гроші, адже безкоштовне житло знайти було вкрай складно. Нас дуже добре зустріли господарі: привезли постіль, необхідні речі, іграшки дитині». Згодом, коли Анна почала працювати й заробляти, переїхали у більше помешкання. «Дуже подобається район, в якому живемо, дуже схожий на Нетішин – затишний та комфортний, все поруч», - порівнює героїня.
По приїзду Анна не знала мови взагалі, не розуміла, що їй говорять.
"Після "Жабки" влаштувалась працювати офіціанткою. Приїхала в Старе Місто, завжди мріяла працювати в такій атмосфері. Пройшлась по літнім майданчикам, запитала, лишила свій номер телефону і на наступний день вже стажувалась. Так, робота офіціанта нелегка, але заробіток - більш ніж достойний. На літній сезон - те, що треба. Зараз працюю барменом у найдавнішій ресторації міста. Далі хотіла б влаштуватись адміністратором, але потрібно підтягнути англійську мову. Я «намалювала» собі план і помаленьку його дотримуюсь», - деталізує жінка.
Був досвід роботи в Польщі й з повітряними кульками, Анна навчала місцеву дівчину створювати фотозони та композиції. Пробувала самостійно робити фігурки з кульками на продаж, але тут інша ситуація з ціноутворенням і людям було дорого. «Просто йти працювати найманим працівником у магазин кульок я не хочу, це низькооплачувана робота, а я ціную свої знання, досвід, я старанно досягала рівня справжнього професіонала», - зізнається під час розмови. Тому поки таку діяльність майстриня (а це дійсно мистецтво) відклала, але думки відкрити свій бізнес, до якого лежить душа, все ж не полишила. Кулькова справа потребує чималих капіталовкладень, але жінка вірить, що незабаром все складеться на її користь.
«Я завжди задоволена тим, де я є і чим займаюсь»
В Анни дві доньки: Каріні - 14 років, Альбіні – 7. Старша спершу дуже важко переживала переїзд, хотіла залишитись в Україні з бабусею, в Нетішині залишилися друзі, школа, заняття в музичній по бандурі... Але коли пішла у Варшаві в «Материнку» - це україномовний освітній заклад, стала поступово адаптуватись, знайшла нових друзів. Зараз навчається у польській школі, щоб наступного року вступати до ліцею. Молодша донька поки відвідує садочок, підготовчий до школи, додатково займається малюванням і танцями. Діти освоїлися, вивчили мову, мають друзів.
«Українці тут між собою дуже дружні, мабуть, навіть більше, ніж вдома. Є багато різних клубів, де можна зустрітися, пограти в різні ігри, подивитись фільми, провести гарно час. Знайомих у мене дуже багато, є кілька подруг-українок з якими можемо прогулятись, сходити на каву. Я не відчуваю себе тут самотньою та нікому не потрібною. Але різниця менталітету відчутна, тому українці переважно спілкуються між собою», - відзначає Анна Царук.
Польща ж відверто дуже вразила героїню, які люди відкриті та щирі: «Немає упередженого ставлення до українців, сприймають на рівних, неповаги до нас немає».
Кожна людина сама створює свою реальність, докладає певні зусилля, щоб створити ті умови, які її будуть влаштовувати. Наша героїня намагається ніколи не втрачати оптимізму та ентузіазму та з щирою посмішкою зазначає: «Я завжди задоволена тим, де я є і чим займаюсь. Раз так склалось, плануємо залишатись у Польщі, у Варшаві, працювати, діти вчитимуться. Невідомо, коли закінчиться війна, а жити потрібно. Відновити свій бізнес в Україні зараз я не зможу, людям не до свят та й ціни на необхідні матеріали дуже зросли.»
Анна відверто ділиться своїм досвідом та думками:
І це, безумовно, виграшна стратегія.
