Вже другий рік у нашій країні триває війна, яка так чи інакше зачепила кожного українця, принесла сум та втрати. Хтось поклав своє життя, хтось втратив близьких, хтось залишив домівку та змушений починати все з початку на новому місці. Наша історія саме про таку родину з Енергодара, яка, покинувши захоплене місто, приїхала до Нетішина. Про те, як вдалося облаштуватися та налагодити життя, дізнавалися у молодої та красивої героїні. Нашій співрозмовниці Аліні Міхальовій всього 26 років. Вона усміхнена, життєрадісна та цілеспрямована, справляє дуже позитивне враження, одразу й не подумаєш, що цій тендітній дівчині та її сім’ї вже двічі довелось тікати від жахів війни.
- Аліно, розкажіть про себе та свою родину. Звідки ви? Чим займались у себе вдома?
-До 2014 року ми жили у Макіївці Донецької області, після окупації міста (на той момент мені було 17), я, разом з батьками, приїхала в Енергодар, думали, що це на кілька місяців, а вийшло так, що прожили там 8 років. Винаймали житло, своє залишилось в Макіївці, забрали до себе бабусю, яка має інвалідність та потребує догляду. Згодом я вийшла заміж, жили з чоловіком окремо, працювали, творили своє життя. Я - майстер манікюру, педикюру, бровіст, роблю жінок красивими. Чоловік Павло з моїм батьком встановлюють натяжні стелі. В Енергодарі у себе вдома я влаштувала невеликий салон, були постійні клієнти. Мали там друзів, захоплення, складали плани на майбутнє.
- Як змінила ваше життя війна?
- Кардинально, звісно. Адже довелося залишити майже все, що було дороге серцю, та розпочинати життя наново. Покидаєш обжите місце, не можеш взяти з собою навіть те, що було твоїм захопленням. В Енергодарі так і залишились наші улюблені кімнатні рослини: я вирощувала орхідеї, у мами була велика колекція кактусів і сукулентів. Це ніби й дрібниці, але у тому є частинка твоєї душі.
- Як вдалося виїхати з Енергодара, чи не думали залишитись?
- Ні, ми одразу прийняли рішення виїжджати, буквально за кілька днів, не хотіли жити в окупованому місті. На той час по будинках не цілились, епіцентр подій був навколо атомної станції та прилеглих до неї адміністративних будівель, у місті було чутно вибухи та видно світлові відблиски. Дорога була важкою, під обстрілами. Виїжджали трьома машинами: я з чоловіком, батьки з бабусею, друзі з дитиною; забрали також тварин, які жили у кожного вдома (собаку, хом’яка та грака). Їхали третім гуманітарним коридором, я старалася розважати дитину знайомих, яка була з нами в авто, і не звертати увагу на те, що було навкруги. А це - озброєні люди, обгорілі машини, снаряди на дорозі… Нас пропустити, ми їхали з наліпкою «Діти», машину перевірили, особливо здивувало на контролі те, що ми і птаха забрали з собою. Міст на Запоріжжя вже був зруйнований, тому, замість звичних 2-х годин, їхали 7. Три тижні ми жили у знайомих у Дніпропетровській області. Але ситуація була дуже напружена, і ми вирішили їхати далі.
- Чому обрали саме Нетішин?
- Нам дуже подобався Енергодар, ми звикли. Хотіли жити в подібному місці. Я дуже люблю маленькі міста, хоч і виросла у великому. Не люблю громадський транспорт, подобається, що всюди можна дійти пішки. Тут чисто, зручно та затишно.
- Як вас зустріли? Як вирішили питання з житлом?
- З якими проблемами зіштовхнулися? Чи допомагали люди?
- Нам потрібне було майже все: меблі, техніка, побутові речі, постіль, посуд, одяг. У батьків була абсолютно порожня квартира. Багато з чим нам допомогли нетішинці. І волонтери, і прості люди, і наші віряни шукали і надали нам необхідне, хто що міг. Також є допомога від ХАЕС, держави та міжнародних організацій. Дещо згодом придбали. У 2014 р. було складніше.
- Як з роботою?
- Загалом ще в 13 років я захопилась манікюром і постійно розвиваюсь як майстер б’юті-сфери. Завжди відчувала, що це моє покликання. Роблю манікюр, нарощення нігтів, педикюр, надаю послуги подолога (догляд за складною стопою), бровіста, також проводжу курси з манікюру, по закінченні навчання видаю сертифікат з мокрою печаткою. Коли ми виїжджали, постарались по можливості взяти більшу частину мого обладнання, яке необхідне для роботи. Дивним чином, інакше не скажеш, Марина, у родині якої ми жили перші тижні в Нетішині, виявилася моєю колегою. Вона працює в одному із салонів міста, дівчата запросили мене приєднатися до їхньої команди. За що їм дуже вдячна. Так, 9 квітня минулого року ми приїхали до Марини, а 16-го - я вже приймала першого клієнта. Спершу дівчата перенаправляли до мене клієнтів, я рекламувала і рекламую свої послуги в соцмережах, розвиваю сторінку в Instagram, і майже за рік часу мені вдалося досягнути того рівня роботи, який я мала до війни.
Чоловік з батьком теж працюють, встановлюють натяжні стелі. Для них важливо заявити про себе, щоб про них знали й впізнавали. Потроху процес налагоджується.
- Чи звикли ви до нових обставин життя? Які особливості чи переваги помітили у нашому місті?
- Справді, я звикла, так склалось, що переїзди вже не лякають. Мені дуже подобається місто, воно компактне та зручне для проживання. Нам зустрічаються тільки хороші люди, майже не було непорозумінь. У нас є тут друзі, з якими ми проводимо час, ходимо в гості. Загалом, я зрозуміла, що щастя – це не мета, це шлях. Потрібно бути вдячними за дах над головою, за елементарні речі. Вони є - і це чудово! Людині насправді багато не потрібно. Невідомо, що буде з кожним з нас далі, потрібно бути готовими до всього. Моїм батькам, звісно, трішки складніше, адже з віком всім хочеться сталого і спокійного життя. Але ми поруч, допомагаємо і підтримуємо один одного.
- Чи є можливість підтримувати зв'язок з рідними та друзями, які залишилися в окупованому Енергодарі? Що вони розповідають?
- Можна поспілкуватись лише через Telegram. Іншого зв’язку немає. Виїхати з міста неможливо. Ситуація напружена, всюди можна зустріти озброєних військових, але прямого тиску, принаймні на моїх знайомих, не було. Школи перейшли на російську програму. У місто привозять продукти і побутові товари з росії, розраховуватись за які потрібно рублями. Все коштує дорого, людям важко. Влітку нам вдалося домовитися, щоб передали деякі наші речі. Це було складно, довго й обійшлося в чималу суму.
- Аліно, яким ви бачите своє майбутнє?
